Почуття в банальних фразах
Звичайний ранок останнього календарного місяця осені, коли за природними умовами з дерев повинно опадати листя, як завжди розпочався задовго до переможного дзвінка будильника. Хоча який він переможний? Просто лежу в ліжку, розганяючи залишки нічних сновидінь, і просто чекаю шостої ранку… Вже давно минув той час, коли в його мелодії можна було почути легку усмішку над моїм бажанням продовжити нічні марева хоча б на одну годинку, якої завжди не вистачало в загальній кількості мого царства сну і відпочинку. Хронічне недосипання стало на стільки звичним, що потреба в сні зменшилася до мінімуму. Та й думки різні не дають віддати свою свідому підсвідомість цілковито в полон чар Морфея.
Усе банально і безглуздо. Скільки часу ми з тобою вже не бачилися, навіть не дозволяли собі дружніх телефонних дзвінків? Здається, вічність. Здається, поволі вже почала пристосовуватися до відсутності твоєї присутності… Але ж насправді ти залишився в мені: вкоренився настільки глибоко десь там на дні мого внутрішнього світу. Заповнив собою весь простір, усі щілинки моєї обідраної душі. Наче чудодійний живильний еліксир зцілюєш щодня, кожної миті, коли думками лину до тебе, ділишся своєю силою, додаєш терпіння і наснаги йти далі по цій дорозі… Але постійно виникає відчуття, що десь я пропустила потрібний поворот…
Де ти є? Ще пам’ятаєш «нас»?
У відповідь чути лише розмірений спокійний цокіт настінного годинника. Нагадуєш мені про неминучий плин часу? Чи просто звучиш відлунням гіркої самотності в нічим і ніким непорушній тиші?
Визирнувши на вулицю, погляд зупинився на віконному термометрі. Близько нуля... А чого ще чекати за декілька днів до приїзду, надіюся, засніженої зимової свити? І на вулицю виходити не хочеться. Моє теплолюбиве створіння потайки замріялось про таємні підземні тунелі до місця роботи. Заодно сховалася б від зацікавлених облич перехожих, зменшила б можливість небажаних зустрічей. Менше вдаваної люб’язності, менше прив’язуюся до оточення – більше простору для особистої свободи. Я хочу розчинитися в світі, який став не цікавим саме в той момент, коли на карті наших відносин загубилася, чи, може, просто стерлася маленька, але така вагома для мене точка з назвою «МИ».
В який раз віддаюся подібним міркуванням? Коли вже вичерпається це безперебійне джерело думок про те, чого вже, мабуть, не буде? Не буде?
Сама й не помітила, як автоматичні рухи завершили мій ранковий макіяж. Чому раптом мені до рук потрапила сіра палітра тіней, я ж планувала одягнути нову сукню кольору розтопленого чорного шоколаду? Пам’ятаю, ти дуже любив, коли я підводила очі сірими фарбами, тоді мої золотисті бісики починали сяяти ще більше! Ну і нехай! Буду сьогодні такою, як любиш ти. Хоча б в уяві малюватиму картини наших сьогоднішніх спільних діалогів… Спробую наблизитися до тебе по-іншому…
Так довершую свою бойову робочу екіпіровку – і вискакую за двері назустріч ранковому морозному повітрю. Перший крок за поріг будинку і мало не збита з ніг… ні, не зустрічним перехожим – а звичайним подивом. Щось наче застрягло в мене в грудях: ні подиху, ні звуку не можу видавити з себе. Здається, в моїй замріяній голові пошкоджено важливий системний файл, занадто довго відривалася від реальності, і тепер не можу адекватно сприймати те, що відбувається навколо мене. А ти стоїш спокійно, як завжди, стриманий, без жодного прояву емоцій. Цікаво, про що ти зараз думаєш, дивлячись на мій стоп-кадр? Особисто мене переповнює шквал запитань, обурень, радості, розгубленості, але цілковитого щастя. Хто ж порушить цю задавнену кількохсекундну тишу? Якби ти тільки знав, Скільки. Я. Хочу. Всього. Почути. Від. Тебе! Жінки люблять вухами, чи не так? А чую лише твоє:
- Привіт. Де ж твій капелюшок? Сьогодні раптово похолодало…
А я і не помітила, бо відчувала лише лагідний теплий погляд і гаряче, зігріте в твоїх легенях, повітря, яке ніжно торкалося мого обличчя. Надмірна емоційність тобі не властива… Я знаю… Пам’ятаю…Я й не проти, бо чудово розумію скільки турботи і любові звучить в сказаному тобою банальному запитанні. Я ж просто тебе відчуваю... Відчуваю…
- Знаєш, а я вже подумувала скористатися таємними підземними ходами, щоб не мерзнути на вулиці. Добре, що в нашому місті їх немає.
Посміхаєшся…
- Бо як би тоді ми зустрілися знову?
26 листопада 2013 р.
