Як завжди...
А знаєте, мамо, та я вже втомилася плакати:
Довкола немає нікого, хто б зміг розділити сум.
І очі мої – не веселі давно вже, налякані.
В лещата затиснуті скроні під тягарем вільних дум.
І біль роздирає зацьковану душу на атоми,
Здається, що серце не б’ється, мовчить в невагомості.
Фантоми полюють на мене, хапаючи лапами
Прострочені залишки крапель моєї свідомості.
А ти все продовжуєш грати з очима закритими…
Не чуєш… Не бачиш... Не хочеш... Давно вже й не стукаю
В заплющені двері, сліпою мораллю забитими.
Для мене там місце ще є? У броні неприступності?
Цензура твого сприйняття не знаходить гармонії -
І я балансую на гранях своєї галактики.
Можливо, впаду. Ну а раптом злечу? Без іронії…
Без тебе… Як завжди… Збиратиму світ свій по клаптикам.
13 листопада 2013
