Ще не end...
Давно до мене вже не йдуть
моє натхнення, моя муза,
стають слабкішими слова
під щогодинним мозку грузом.
Нелегко мріяти, коли
тобі самотньо і погано
лиш мріять можеш ти про те,
коли все краще таки стане...
Ось так і в мене якось вийшло,
що всі буденні ці турботи
мене ховають, як поета,
натомість інші є хлопоти.
Вже тяжче риму підбирати,
бо вірш цей не від серця лине,
нічого він не означає
нічого він уже не змінить...
Слова мої лише слова
Підтексту тут шукать не треба.
Про що писати, я не знаю,
Така мабуть вже воля неба.
Як просто й легко, без зусиль
даються строфи і рядки
коли бурхливі почуття,
й про неї всі твої думки.
Коли від погляду її
твій пульс зашкалює відразу
і розум наче у тумані,
Ех, і було ж таке, хоч раз...
А зараз що? лише печаль
і сум пронзає наче голка,
бо все ще любиш ти її,
але від цього мало толку.
Вона зустріла вже того,
кого не зміг я їй створити,
хоч намагався я із себе
цей образ якось, та зліпити.
Ну що ж, не вийшло- це життя,
і треба далі просто жити,
її із серця викресляти,
і перестать себе губити.
Та може я себе дурю,
і ця любов давно вже зникла,
і серце лиш до відчуттів
із часом просто взяло, й звикло...
Не знаю, нащо вже гадати,
Й чого себе іще жаліти.
Звичайно тяжко так любить,
але ще гірше- не любити...
Тому вже досить цих думок,
пора зализувати рани,
Пора шукать оту одну,
з якою я щасливим стану.
Життя- як фільм, як кінострічка,
за кадром кадр, простий сюжет
А режисер в нім- кожен сам...
Знімаю далі... Ще не end!
