12.02.2014 12:53
for all
256 views
    
rating - | no usr.
 © МАКСИМІВ ГАЛИНА

ДЕКАЛОГ ЛЮБОВІ

Білопінно, буйнолистяно

Зоресвячено листя й плід

 в місці тайнім,  що ним означений

Не одної людини слід.

Не одного століття  й правителя

Пережив вавилонський сад,

В нім замешкав час розтрачений

 У травневий пелюсткопад.

Сиротинно, поміж туманами,

Бувши з крилами замість ніг,

Оанн між двох військ океанами

В своїм серці тепло беріг.

На ангелів хор подібну,

Чисту, мов жайворова струна,

Ніс  він мелодію срібну,

Пянку, мов  келих вина.

 «Пастухами ледь заколисана,

Голубами годована днесь.

Виростала красуня неписана –

Я вклонився за її честь,

За її білії рученьки,

І за очі, мов зорі ясні…

Ой побачив я гарну дівчину

Наяву, а не уві сні.

І забрав я до свого палацу,

І дружиною стала вона

Упивавсь я її любовю,

Прагнув випити всю до дна»

У бою, між огнем і списами

Оанн пісню свою доспівав…

 А царем… на війну все списано

Він й маєток Оаннів забрав.

Найдорожчим трофеєм вїхала

До палацу Семіраміда –

 Хоч тужила сльозами тихими

На лиці не лишила й сліду.

Її  ж чекали походи,

Манила даль  нова,

Вклонялись їй народи,

Творилась легенда жива

Про велительку Асирійську,

Яка  мужньо  бої вела,

Була поперед свого війська

Його життям жила.

І шатро її біле

Біля Нілу та Гангу було.

Всі казали про дивну силу,

І про мудре її чоло:

Бо звести Вавилона брами

Збудувать нерушимий дім,

Вбрати злотом  міста  і храми –

 То було не під силу всім.

Зелен-раєм квітнуло  царство,

Кожне місто  його й  село,

Мов намисто  з  барвистого карсту

 Розквітало   і   швидко росло.

Та не тільки добро панувало

Звістка грянула,  наче   грім:

 Сина  раптом окупувало

Жало зради й вселилось в нім.

Він узнав потайки, що  мати

Батька знищила без жалю,

Тому вирішив її  скарати

Через вішання на гіллю.

Йшла цариця колишня містом,

 Супроводжував її свист.

Небо ж було безхмарно чистим,

На  деревах зівяв увесь  лист.

Попросила останнього слова

Щоб сказати, що прагла душа/

Та недовгою була  промова  –

Але наче снігів пороша:

Охололо у сина  серце,

В ката –  шнурок виповз із рук

«Я… втрималсь в цьому герцю,

Я віджила найдовшу з розлук.

Щоб судити мене, мій сину,

Проживи ти своє життя.

Я ж світ цей з радістю покину

Без надій, і без каяття.

Мені сонце давно тут не світить,

І немилий світанок мені,

Без любові тьма мене… сліпить

 Я самотня… на чужині…

Чоловік котрого любила,

У могилі давно лежить.

Він любові дав мені крила

Думка моя до нього летить:

Відчуваю його я руки,

Відчуваю я доторк губ,

Милий Нінію, чоловік цей

То не батько твій, він – душогуб.

Я  ж любила свого Оанна

Йому вірною завжди була…»

…Замість рук із її савана

Простягнулися  два крила.

І голубкою ввись злетіла,

Не вернулась цариця назад.

А  безмежну кохання силу

Ізберіг її дивний сад.

Публікації: Максимів Галина

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись