ДЕКАЛОГ ЛЮБОВІ
Білопінно, буйнолистяно
Зоресвячено листя й плід
в місці тайнім, що ним означений
Не одної людини слід.
Не одного століття й правителя
Пережив вавилонський сад,
В нім замешкав час розтрачений
У травневий пелюсткопад.
Сиротинно, поміж туманами,
Бувши з крилами замість ніг,
Оанн між двох військ океанами
В своїм серці тепло беріг.
На ангелів хор подібну,
Чисту, мов жайворова струна,
Ніс він мелодію срібну,
П’янку, мов келих вина.
«Пастухами ледь заколисана,
Голубами годована днесь.
Виростала красуня неписана –
Я вклонився за її честь,
За її білії рученьки,
І за очі, мов зорі ясні…
Ой побачив я гарну дівчину
Наяву, а не уві сні.
І забрав я до свого палацу,
І дружиною стала вона
Упивавсь я її любов’ю,
Прагнув випити всю до дна»
У бою, між огнем і списами
Оанн пісню свою доспівав…
А царем… на війну все списано
Він й маєток Оаннів забрав.
Найдорожчим трофеєм вї’хала
До палацу Семіраміда –
Хоч тужила сльозами тихими –
На лиці не лишила й сліду.
Її ж чекали походи,
Манила даль нова,
Вклонялись їй народи,
Творилась легенда жива
Про велительку Асирійську,
Яка мужньо бої вела,
Була поперед свого війська
Його життям жила.
І шатро її біле
Біля Нілу та Гангу було.
Всі казали про дивну силу,
І про мудре її чоло:
Бо звести Вавилона брами
Збудувать нерушимий дім,
Вбрати злотом міста і храми –
То було не під силу всім.
Зелен-раєм квітнуло царство,
Кожне місто його й село,
Мов намисто з барвистого карсту
Розквітало і швидко росло.
Та не тільки добро панувало
Звістка грянула, наче грім:
Сина раптом окупувало
Жало зради й вселилось в нім.
Він узнав потайки, що мати
Батька знищила без жалю,
Тому вирішив її скарати
Через вішання на гіллю.
Йшла цариця колишня містом,
Супроводжував її свист.
Небо ж було безхмарно чистим,
На деревах зів’яв увесь лист.
Попросила останнього слова
Щоб сказати, що прагла душа/
Та недовгою була промова –
Але наче снігів пороша:
Охололо у сина серце,
В ката – шнурок виповз із рук
«Я… втрималсь в цьому герцю,
Я віджила найдовшу з розлук.
Щоб судити мене, мій сину,
Проживи ти своє життя.
Я ж світ цей з радістю покину
Без надій, і без каяття.
Мені сонце давно тут не світить,
І немилий світанок мені,
Без любові тьма мене… сліпить
Я самотня… на чужині…
Чоловік котрого любила,
У могилі давно лежить.
Він любові дав мені крила
Думка моя до нього летить:
Відчуваю його я руки,
Відчуваю я доторк губ,
Милий Нінію, чоловік цей
То не батько твій, він – душогуб.
Я ж любила свого Оанна
Йому вірною завжди була…»
…Замість рук із її савана
Простягнулися два крила.
І голубкою ввись злетіла,
Не вернулась цариця назад.
А безмежну кохання силу
Ізберіг її дивний сад.