Полонила всіх біда
з рубрики / циклу «Про долю»
Людські сльози – не вода,
Ну, а кров тим паче,
Полонила всіх біда,
Сатана все скаче.
Ну, а може доскакався,
Куди йти не знає?
Кажуть в монастир сховався,
Геть слід замітає.
Скаженіє, горять очі,
Не забрав всі статки,
Подивитись є охочі,
На його порядки.
Сатана, то не один,
З ним ще й сатанята,
Вони чують смертний дзвін,
Вся свита проклята.
Геть піджали вже хвости,
Опустили роги,
Попалили всі мости,
Та круті дороги.
Кипить люд, немов та лава,
Вирує, як море,
Ох пішла по світі слава,
Горенько ти горе.
Горе наше – наші сльози,
І нам із цим жити,
Не згублять його морози,
Сонцю не спалити.
За мить стала сива мати,
І батько посивів,
Звідкіль сина їм чекати,
За що світ лишив?
Не плач, мама, глянь на небо,
Я там між хмарами,
Більше плакати не треба,
Я ж не сам з братами.
м. Славута,
