Живи, Кобзарю!
Колись давно,
Коли ще небо
синіш було, аніж тепер,
жила людина, що творила серцем,
жив чоловік, що в пам`яті завмер.
Дванадцять літ було, коли почав писати,
і сорок літ, коли покинув світ.
Душа його помандрувала в шати,
та дух його залишився навік.
Я вірю...
Сонцем оповита
Шевченківська незломлена душа.
Я знаю:
Він вита над світом
у пісні світлій, у рядках вірша.
Я вірю...
Він не був безсмертним,
багатства й влади в нього не було.
Багатий був він щирим серцем,
що вірило, любило і жило.
Та хоч помер він,
вмерти не судилось
його віршам, що вийшли з спориша.
В мені живе душа Шевченка,
Кобзарева в мені душа.
Шевченко вірив у вільну Україну.
Він вірив, тож і ти повір.
Плекай любов до неї, мов дитину,
люби її, як матір ти любив.
Ніщо не вмерло і ніщо не втрачено,
Все залишається у пам`яті віків.
Живи, Кобзарю, вільно!
Живи, козаче мій!
Й залишся безсмертним на зламі років.
