Життя спливало
з рубрики / циклу «Про долю»
Життя спливало, то пусте,
Мозок довбало інше,
Що їй там доленька несе,
Життя її, то грішне.
Ночі, мов близнюки були,
Одне і теж їй снилось,
Дістали душу уже сни,
Страждати вік судилось.
Схибила раз і на весь вік,
Тягар той серце крає,
Коханий миттю кудись втік,
Вона ж дитя чекає.
Родила, відвернулась вмить,
Щоб все навік забути,
А воно бідне верещить,
Як їй надалі бути.
Не озирнулася, пішла,
І так спливло життя,
Кохання більше не знайшла,
Прийшло їй каяття.
Старість, немовби та мара,
Мов у кайдани скувала,
Може збиратися пора,
Та вона щось чекала.
Тихо постукав хтось в вікно,
Душа, аж стрепенулась,
Немов болячок не було,
Мов птаха та метнулась.
Стояла жінка на порозі,
А біля неї діти,
Забилось серце у тривозі,
Є ради чого жити.
Та простягнула свої руки,
Ось, мамо, і зустрілись,
Вмить пригорнулися онуки,
Не раз у сні їй снились.
Сльози котились, як горох,
Пробачення благала,
Тепер із донею удвох,
Молодша мовби стала.
А та пробачила їй все,
Ту зраду і розлуку,
Щирість у серці береже,
На все життя науку.
м. Славута,
