Із вдячністю до тебе
з рубрики / циклу «Колись я тобі скажу»
Хрещатик. Людно. Всі снують у справах.
На дворі квітень! У душі порив!
Біжу до Тебе любий!
Вбрана в біле,
Щоб чистоту і щирість оцінив.
Той перехід ніколи не забути.
Мовчання. І цілунок у вуста.
Того уже ніколи не вернути.
Все зникло... І Тебе уже нема.
Кафе. Гаряча, справжня кава,
Розбавлена холодним молоком.
І очі в очі, в них глибина удару,
По тілу струм, що у бажання перейшов.
Рука в руці. Прогулянка по місту.
Той двір, і з вікон люстр горять вогні.
Згоріло. Ти спалив. Не залишивши іскри,
З тяжкою думою на самоті.
Летіла вдень, вночі і на світанні.
Не переймалась, бо щасливою була.
Все втілювалось в нашому єднанні.
Розбив на шкляння... Все! Нічого вже нема.
Осіння мряка. А в душі веселка.
Метро. Приїхав. Бачу, як біжиш.
Ти пригорнув... Який же Ти мій милий...
Все знищив! І від того Ти мовчиш...
І знов політ! За руку і від світу.
Чекання. Ніжність. У розмовах лиш любов.
Нема. Пройшло. Ти просто знищив.
Вмирала? Ні! Та застигала кров.
Весна! Неначе знов повтор. І знову квітень.
Летить авто. Побачу. Заберу.
Так рідко, але то було кохання!
Що ж трапилось? А слів не доберу...
Хотіла, щось добитись, пояснити.
Кричала, стукала. Так дивно, що Тебе уже нема.
Не завинила! Біль моя відчутна...
І вдячна! Лиш сильніша стала я!
