Снишся...
Снишся… Ти снишся мені щоночі, але я не бачу снів. Я відчуваю як ти стукаєш своїм серцем в мою свідомість, але між нами хтось повісив зовсім не прозорі фіранки і я не бачу тебе. Лише відчуваю твою присутність. Нас з’єднує і розділяє цей монітор. Ти якимось неймовірним способом пишеш мені листи навіть звідти. Ми не чуємось зовсім. Ти пишеш про одне, я про інше. Коли я відкриваю твої листи, то ніби гербарій з книжок, вивалюються з самих легень кудись в черевину, налиті старою зсохлою кров’ю почуття, спомини.
Я забуваю обличчя, запах, повітря, що створювало тебе в цьому просторі… І на фотокартках якийсь застиглий вираз не тебе самого, а лише твого фізичного відображення. Я боюсь подумати, що буде коли ти зникнеш зовсім. Коли в дивних снах за білими вітряними простирадлами не побачу твоїх обрисів.
Можливо ти лежиш там на марлієвих хмарах і плачеш, дивлячись на мене та й на себе самого зверху. Я візьму великі рибальські сіті й закину на небо щоб хоч частина тих хмар дісталась і мені самій. В них ти може ховаєш свої справжні думки й почуття… Бо в твоїх листах лише якісь незв’язні фрагменти..
Я не знаю куди далі попливе цей світ... Де ми будемо жити чи помирати. Не можу сказати, що буде вдень.. Єдине, що я прошу, вночі не забувай мені снитись….
