До самого сонця
Я вже повністю доросла людина, але…. я вмію чаклувати. Зараз покажу. Раз, два, три, клац! Я відкриваю очі. Мені знову 8 років. За два дні буде дев’ять. Ми з мамою й татом мчимо на машині до річки. Через опущене скло за нами женеться літо. Гарячий вітер кошлатить волосся. Обпалює щоки. Поряд біжать дерева, біжить поле, й хмари з неба також біжать за нами. Десь там збоку гуркоче гроза. Мама засмучується, що буде злива й зіпсує наш пікнік. Але батько тисне на газ і ми їдемо ще швидше, ми випереджаємо грозу, ми обганяємо птахів, ми вже швидше власних думок і ось я вмикаю чарівну червону кнопку. Машину підкидає вверх, ми робимо сальто. Зойк здушений повітрям губиться десь всередині. Все летить сторч головою.
Забитий і наляканий я підіймаюсь на ноги: Чи я живий? Чи всі живі? – гупає десь у голові. Але що це? Я вже не в машині. Дерев’яна підлога качає туди сюди, з усіх боків дивиться на мене небо. Ого! А зверху! зверху вітрила! Я на кораблі. Долаючи качку я йду до борту й перегнувшись, дивлюсь вниз. Там десь за хмарами пропливають ліси і поля, онде і річка до якої ми так поспішали, тікає срібним променем між кошлатих зелених берегів. Перевівши подих від побаченої краси, кидаю сам собі питання: Де ж всі? Чи я один? Я сам? Я дуже боюсь загубитись. А ще гірше як мої чари не розповсюджуються на інших навколо, тоді виходить, що батьки десь все ще внизу, а можливо… але краще не думати про лихе. Я оглядаю свої нові володіння й раптом хтось кличе мене:
- Гей, друже! То ми тут не самі! Ходи-но сюди!
За штурвалом вітрильника стоїть білявий хлопчик чимось схожий на мене лише трохи старший за віком, поряд з ним тоненька руда дівчинка. Вони теревенять між собою, чекаючи поки я підійду. Дівчинка повільно й терпляче пояснює щось своєму другу. Вона зверхньо й повчально киває головою, махає своїм пальчиком, хмикає у відповідь. Один в один як наша мама, - промайнуло в голові. Але часу думати немає. На мене чекають.
- Здоров був, юнго! – подав мені руку хлопець.
- Та привіт.
- Вітаю, – блиснуло великими очима дівчисько.
- Мене звати Дмитро. А ця завзята капітанка – це Анна.
(Імена прямо як у моїх батьків, - знову думка заважає говорити.)
- А я Олесь. Будьмо знайомі.
- Ми тут вирішуємо який курс обрати. Анна має свої думки, я свої. А що скажеш ти? Ми не хочемо щоб ти підтримав когось з нас. Нам цікава твоя точка зору. (Справедливий й серйозний як батько, - блимнуло всередині мене.)
- Але ж нас лише троє. Самі ми не можемо керувати цілим кораблем. Треба, наприклад, розгортати й згортати вітрила, ну я не знаю, що там як ще…(Похапцем намагаюсь згадати книжки про морські пригоди, що їх читав мені тато на ніч).
- Та ну, що ти. У нас тут все просто. Це ж чарівний корабель. Ми лише кажемо вголос напрям і він сам все робить. Навіть кермо крутиться саме по собі. Ти лише стій та дивись.
- Може попливімо до Індії? Мені подобається індійське кіно. Там стільки пісень, танців і цікаве вбрання, - Аня змовницьки світить до мене зеленими очима.
- Та ну тебе з твоєю Індією.
- Стійте. Не сваріться. Ми ще встигнемо скрізь у цьому світі. Давайте туди куди ніхто ніколи не літав, куди ніколи не зможемо потрапити за звичних подій.
- Куди це?
Я мрійливо вдивився в спекотне літнє небо і, раптово навіть для самого себе, сказав:
- До-Са-мо-го-Сон-ця! – захоплено протягнула Анна, зажмурившись від світла, що здавалось йшло від моїх слів.
- Ну до сонця, так до сонця, – кивнув Дмитро, трохи розчарований тим, що все ж таки Аня взяла гору над ним. Напевно, що Індія, що сонце – мали для нього однаковий сенс, ну тобто ніякого.
- Корабель! Слухай мою команду. Ми пливемо до самого сонця.
Щось скрипнуло всередині старого дерев’яного механізму. Вітрила набиті небом напнулись тугіше, хвилі повітря підхопили нас й повільно понесли кудись угору, на зустріч палючому літньому сонцю.
Ми поступово віддаляємось від хвилястої зелені дерев, прощально віями своїх очей махають нам озера, тонкими срібними нитками течуть, манять прохолодою річки. Птахи, що спочатку виринали зовсім поряд з нами, налякано зиркали на наш летючий корабель, а потім, тікаючи, пірнали глибоко в небо, але з часом й вони залишались десь внизу, в хвилях тонких хмар. Ми все вище і чим далі тим більше здається, що то не справжні краєвиди мого краю, а чудний візерунок вишитий бабусею на напірнику моєї маленької подушки.
Всі втрьох ми перегнулись вниз за борт і дивились на землю. Тому напевно й не помітили небезпеки вартуючої попереду. Гроза, що гналась за нами, ще тоді, в машині, нарешті наздогнала. З усіх боків раптом виросли величезні темні гори хмар, між ними ширяли блискавки, хвилі грому кидали наш корабель з боку в бік, шквали вітру рвали вітрила.
- Корабель, а ну вниз. Тікаємо від грози.
Впевнений і вже здавалось не зовсім дитячий голос Дмитра, все більше нагадував мені мого батька. Але що робилось з Ганною. Куди поділась її зарозумілість і повчальний вид. Вона взяла мене за руку й міцно вчепилась в свого Дмитра.
Ми тримались за світ, він у відповідь не відпускав нас, корабель, пробиваючи носом хмари, пірнув вниз і на нас хлинув дощ. Нагрітий літом, зовсім не холодний, лише боляче бив по плечах. Я висолопив язика й спробував його на смак. Дощ був солодкий. Значить сонце вже близько… це напевно воно солодить все навкруги.
- Не роби так, пити дощ небезпечно! В ньому радіація. – Гроза минула й Аня знову стала сама собою.
Непомітно для нас вже починалась ніч. За хмарами не видно було сонця. Воно лише трохи червонило небо, поступово падаючи кудись за землю. Коли небезпека минула вже точно, ми почали потроху підніматись знову на гору. Але сонце остаточно сховалось від нас. Між тим вже зовсім звечоріло і в небі почали плавати зірки. Вони нагадували шматки кришталю з нашого серванту, які мама весь час протирала від пилу. Тільки наші не світились, а ці мали щось, тепле, мерехтливе всередині. Так багато зірок! Якщо подивитись вглиб прикривши очі, здавалось, що то вогники свічок, які люди запалюють в кошиках на Великдень.
Все більше хотілось їсти. Весь день в такій хвилюючій подорожі та й без харчів.
- Я хочу їсти.
- Зараз Олесику. - Заметушилась Аня й багатозначно подивилась на Дмитра.
- Корабель! Ми хочемо їсти.
Гуркіт у трюмі, і от звідти до нас вилітають дебелі дерев’яні ложки. Дмитро опускає одну з них в небо й набирає повний черпак блакитного небесного молока. Воно тепле, густе й солодкувате на смак. Я п’ю не відриваючись. Ганна втирає мені сріблясті молочні вуса, що світяться в темряві, напевно від зіркового пилу. Дмитро знову опускає ложку, поволі водить нею у хмарах й виймає для мене зірку.
- Жуй потроху не вдавись.
Вона лише зверху тверда. На смак ніби бабусин кисіль. Тягуча, солодка, прохолодна. Вітру зовсім нема. Місяць також кудись сховався від нас. Корабель майже не качає. Ми веслуємо ложками, щоб не стояти на місці. Я падаю в сон. Коли прокидаюсь Дмитро просить полізти на саму високу щоглу, щоб побачити, що ж чекає нас попереду. Ще замлівшими, залежаними, сонними руками й ногами я поволі збираюсь на гору. Тут є маленький майданчик для спостереження. Протерши очі, я пильно вдивляюсь в темний простір попереду. Проходить якийсь час і раптом я бачу… Світанок!!!!
- Світанок, - кричу я їм, моїм маленьким батькам, махаючи руками щосили.
- Світанок, – захоплено повторює мама, обіймаючи батька. Він залишається таким же незворушним й впевненим як завжди і посміхаючись, лише знизує плечима.
Між тим сонце, обігнувши якось землю, знов потрохи почало занурюватись у небо. Ми вже бачимо його частинку зовсім близько від себе, прямо над головою. Раніше воно здавалось мені солодко-гірким мов грейпфрут, а може й просто соковито солодким ніби апельсин, але зараз нагадувало кружальце лимону, яке повільні великі пальці потроху опускають в склянку чорного чаю, фарбуючи його в золотавий колір.
Сонце поступово все більше заглиблювалось в передсвітанкові сутінки. Вже сяюче, заспане, червоне, поки що не таке гаряче як завжди. Занурюється все глибше і в запаленому небі тануть прохолодні тіла зірок. Ми знову черпаємо ложкою хмари й куштуємо на смак. Тепер небо смакує як гарячий посолоджений медом чай з лимоном.
Сонце впало вниз й пливе до землі. Але батько встиг відщебнути шматочок для мене. Мама дмухає на ложку. Гаряче. Треба студити. Я сьорбаю шматок сонця...
Клац! Ну як завжди на самому цікавому. Мої чари закінчились. Раз, два, три. Я відкриваю очі. Мама Аня присіла біля мого ліжка. Гладить по голові, цілує в чоло.
- З днем народження, синку.
Страшно подумати. Я вже зовсім дорослий. Сьогодні мені виповнилось 10 років.