ПРО НАЙМИЛІШУ ГАННОЧКУ ПЕТРІВНОЧКУ
4 Сторінки "Роману для Нобелівської премії"
ХХ сторіччя
Знову неприємність на родину Юрася. Сестричка змушена була покинути чоловіка через нестерпне ставлення до неї його та його батьків. Вона хотіла взяти з собою сина. Але суд був на боці значно багатших за неї батьків її чоловіка. Тож вона поїхала до центру сусіднього району і там влаштувалася на роботу. Згодом приїздила провідувати матір та братів, привозила, здебільшого молодшому Юрасю, фігурне печиво у вигляді коників, слоників, зайців, півнів…
Та найбільше йому подобалось відрізати маленький квадратик маргарину, класти його на подібний квадратик печива з пачки і їсти… Ой, смакота! Юрасеві очі аж заплющувалися від задоволення. У такі хвилини він інколи думав: «Але хоч би заплющувались не схоже як у Ганни Петрівни — там, серед кукурудзиння… Хоча у мене так, очевидно, ніколи не вийде, бо вона — жінка, а я — мужчина. І то добре».
Дуся-семафор живе заможно. З білого борошна (де його тільки бере?) пече хліб, різні книші, оладки.
Та ось у неї не стало олії, прогавила час і не збила свіжої. Тож вирішила купувати хліб. А його почали випікати зі щедрим додаванням кукурудзяного борошна. Дусі-семафору такий хліб не подобається. Але сама свої обурення ніякому керівництву не каже. Вона весь час на це спонукає сусідів та знайомих. Причепилася і до Юркової мамки.
— Ну, що це за хліб?!. По-справжньому жовтим був від яєць. А це ж — від кукурудзи… — тринділа вона по кілька разів на день.
Сусіди на неї ще раніше розсердились. Тому у відповідь змовчували. А коли терпець урвався, Дусі-семафору сусід дорікнув:
— Провокаторка! Хочеш висловитися на такі теми, то сама і говори — кому і де хочеш та як хочеш говори…
За кілька днів на Богом забутій сільській околиці з’явилось чимало гарно одягнутих людей. Але тутешнім мешканцям вони здалися якимись чужими, хоча, зовсім можливо, що й з їхнього ж села, але з інших його кінців… Більшість з тих гарно одягнутих людей були чоловіками, у строгих костюмах, з модними зачісками…
Їм дорогу перебіг сусідський хлопчик і, уявляючи з себе козака, кинув гасло:
— Волю запорожцям!
Далі у його напрямку була річечка. На ній — острівці, пороги, відтак — пологий схил. Уся територія добре годилася для гри «у козаків», «у війнушку», «у схованки»…
Надвечір розлетілась чутка, що ті люди приїхали-прийшли до контори віддаленої бригади, що була на сільській околиці, Вершині, щоб узяти участь у позачергових партійних зборах. Сусіда, який назвав Дусю провокаторкою, виключили з партії. Хотіли суворо покарати ще батьків хлопчика, який перебіг дорогу. Комусь дуже не сподобалась його згадка про запорожців.
(«Я й сам ще не знаю, хто вони такі і де жили та працювали…», — занотував у своєму потаємному щоденнику Юрась).
На річечці, що протікає околицею села, свої пороги. І хлопці, які мешкають у ближніх садибах, самі по собі «запорожці». А, можливо, той хлопчик десь і почув назву. Певно, подобалась. І що тут такого?..
Батьки хлопчика-«запорожця», на диво, виявились безпартійними. Тому їх почали просто нещадно гудити — і за безпартійність зокрема. Закінчилось це тим, що збори рекомендували місцевкому не надавати родині допомогу на лікування протягом кількох місяців. А скількох — не записали. Тож треба було здогадуватися про те, що шельмування ні в чому не винної родини віддане на розсуд місцевим керівникам, або ж залежатиме від того, як швидко вони подадуть заяви на вступ до партії.
Юрій про все це, напевне, і не став би згадувати, якби не трапилась найсмішніша подія увечері, коли учасники партійних зборів неспішно розходились-роз’їжджались. Вони вже й перекусили, незбираного молочка на фермі попили, а багато хто не тільки молока, бо ноги у таких заплітались…
Дуся-семафор побачила того чоловіка і так злорадно до нього:
— Ну, що?!. Хто провокатор?! Ото так тобі й треба! Так і треба!..
— Звісно хто — ти! — відповів на те чоловік.
Дуся, як заводна іграшка, вмить почала висвічувати свої задні пампушки
— А на тобі! А на… — приказувала вона, блимаючи білою срамотою.
Це побачило чимало учасників партзборів, які вервечкою з’явились з повороту вулиці. Запримітили й остовпіли. Дехто посилено кліпав очима через свою сп’янілість і не відразу збагнув чи то йому те лише ввижається, а чи є насправді, наживо.
У якогось молодого чоловіка був фотоапарат. Кажуть, що без плівки. Але Дуся-семафор від націленого на її пампушки фотоапарату якраз і знітилась. У цей момент її обличчя виглядало з-поміж її власних колін. Те, що майже впритул підійшли люди для неї було майже ніщо. А ось фотоапарат… Його володар сказав:
— Непогане вийде фото на обкладинку відомого кіножурналу!
У Дусі вирвалось:
— Ой, лишенько!.. Гниди прокляті…
— Гнид на фотокартці не видно буде, тому що вони — малюсінькі і руді, як твої чагарники, — пожартував хтось.
Семафор чкурнула, тільки її й бачили. Натомість комуністи тут же згрупувалися і один з них, певно старший, почав прискіпуватись:
— Так оце ти хочеш надіслати, мабуть, до «Савєтскава кіно»? Це що, виходить, що обличчя савєтскава кіно — оця жінка у незвичному ракурсє?
Старший ще щось говорив-говорив-говорив володареві фотоапарату. Не завжди можна було розчути слова, навіть Юркові з його дуже чутливим слухом. (А ще ж треба запам’ятати й записати).
Юрась, згадуючи пораду діда Мартина, за першої можливості записав усе побачене й почуте. Життя видавало такі цікавинки, що й, справді, хлопчик не пошкодував, що народився і був вдячний мамці за турботу, надто під час тяжкої хвороби і після того як шубовстнув до копанки.
Свої записи хлопець намагався перечитувати, але потім зрозумів: так він же все й так знає. Писав хто? Він! Дивно якось: запише щось — пам’ятає. Не запише — вилітає геть. От дивина. Оце йому не було б мороки як замість погуляти чи помалювати або з Надійкою розважитись, його тягне на отаке записування.
Через Юркову зайнятість (він же не тільки витрачає час на таке записування, а й на поливання городини, збирання врожаю, кормління курей, якусь хатню роботу) Надійка хотіла була образитись. Покликала Юрася до якихось непролазних хащ. А там — о, це ж треба! — немов світлиця, як у справжній хаті: підметено, прибрано, постелені доріжки, і щось на зразок ліжка облаштовано; є вода, дві тарілки, дві ложки, два сухарі…
— На обід приготую тюрю, — сказала Надійка. — А зараз заводитимемо дітей…
— Отакої!.. А як? — спантеличився Юркась.
— Знаю як! Дядько з тіткою кілька ночей мені спати не давали, шептали собі, що діти гарні будуть у цю пору. Я і подивилась, як вони шукали гарних дітей. І ми так будемо. Це просто! Роздягайся… Їсти потім дам. Так і тітка дядькові казала: «Їсти потім дам»... Та чого стоїш? Роздягайся… Бачиш: я вже гола…
Юрко звідти не виходив, не вилазив, не вибігав. Він вискочив немов корка з пляшки! Очунявся аж на своєму подвір’ї. Що то воно було — так і не уторопав.
Квочка вивела чимало курчат. Вже так підросли, що Юрась не вгледів як вони подалися аж до городу, що належить бригадирові машино-тракторної станції. Дорослі були на роботі. А їхній син — уже дома, після шкільних занять. Він побачив курчат і погнав їх назад здоровенною гіллякою. Підбіг до земляного валу — огорожі Юркового двору — і почав репетувати:
— Ей, ви, нацмени, забярітє вашіх курєй. А то я іх с рагаткі расстрєлляю!..
Юрко його не боявся. Той хоч більший і старший, але боягуз великий. Він завжди хизується батьком-бригадиром. На цьому вся сила сусідського дурника закінчувалася.
Юрась йому гукнув:
— Ей, ти, великоцмен, а ти знаєш, що твого батю сьогодні з роботи зняли за те, що вчора багато молока і сироватки вкрав?!. А позавчора макуху поцуплену не заховав, пахла на всю Вершину!..
— Ти… ти… што… што… мєлєш?.. — почав, було, той.
— То біжи… Біжи, заспокой свого тятю. Тятя у тебе — хороший, молочком відпоює тебе. Ач які щічки на краденому нажрав! — уже навздогін гукнув йому Юрко.
Він не знав, що той дурошльоп батькові сказав, тільки почув, як десь за півгодини-годину йдуть вони разом з ферми у бік свого дому, і батько його лає на всі лади, намагаючись говорити притишено. Але щойно пройшов дощ, утворилось чисте повітря, стало парко й лунко. Тож більшість слів його батька Юрко зрозумів.
— Ти що, не міг заперечити, що ні макухи, ні молока, ні сироватки я не приносив?
— А якщо хтось тоді уже побачив, що ти насправді приносив? — запитанням на запитання відповів йому син.
Точно придурок.
— Ах, ти ж, телепень. А ще до школи ходиш…— батько йому.
— Так він казав, що бачив…
— «Казав»… «Казав»…
Коли вони порівнялись з Юрковою садибою, «телепень» помітив його. Присутність батька додала «телепню» сміливості, і він загорланив:
— Баптист! Ба-а-аапти-и-ист!!!
І цим спантеличив не тільки Юрася, а й рідного батька.
— Чєво «баптіст»? Ані – хрістіанє…
— Ані… Ані… ані…
— Шта «ані»?
— …Занавешівают окна, зажигают газети і смотрют на тені — колдуют, — знайшов, що сказати йому син.
Батько здивувався: звідки знає таке?.. Той відповів, що зазирав у щілину крізь вікно. У школі вивчали тему патріотизму і нетерпимості до віруючих та тих, хто викликає якісь підозри. Він сказав батькові, що про таке ворожіння на тінь у Юрковій родині вже повідомив учителям, і за це його, тобто, за словами його ж батька, «телепня», навіть похвалили. Юрась тільки не розчув як саме.
Мамка часто скаржилися, що після смерті хазяїна, тобто батька Юрія, живеться їм дуже тяжко. Вони, справді, бувають часто сердиті, знервовані. А бувають і у хорошому настрої. Тож і молодшому синові тоді ладо на душі.
Якось його мамка вирішили сходити з сином до лісу, нарвати цілющого листя й трав, накопати коріння. Це хлопцю неабияк сподобалось, і він навіть запам’ятав, яка трава який вигляд має та що лікує. Разом нарвали цвіту липи — для лікування простуди, бузини — для потіння, накопали коріння лопуха — від болю у ногах і попереку та виведення зайвих солей. А ще запаслись чистотілом, споришем та іншими цілющими травами. Такі трави неймовірно гарно пахли! З деяких — красивих — зробив гербарій. Вирішив, що згодом, зазирнувши до нього, зможне довідатись, яка трава чи листя має який вигляд. А ще такий гербарій Юрку годився як наочна підмога у малюванні.
Коли мати й син заглибились до середини лісу — а він невеликий, — у кущах щось заворушилось. Мамка аж злякались. Злякались, бо у сусідньому лісі водились вовки. Але за хвилину стало зрозуміло, що то не сірі — у протилежний бік швидкою ходою віддалялись від них агроном і Ганна Петрівна.
Мати з сином вже виходили з лісу, як, раптом, почули жіночі верески, чоловічий бас, що зрідка вклинювався у ті верески. За деякий час з-за густих дерев на галявину викотились Ганна Петрівна і якась невідома тітка. Вони так учепилися одна одній за волосся, що зрозуміти, де чиє, ну, ніяк не можна було.
— А ще учителька!!! — репетувала незнайомка і щосили гамселила ту куди попало. Але це виходило незграбно, бо одна рука заплуталась у волоссі, другу тримала Ганна Петрівна.
— А коли так, то вже і щастя мені не треба?.. — відказувала вона якось примирливо.
— А ти хіба не чула, що я вагітна від нього?
— Репродуктора ще не провели… Коли ж це воно сталося з такою…
— Ось я тобі…
— З такою… м…мо-че-ною грушею.
Юрій приглянувся до незнайомки. Вона й справді скидалась на мочену грушу: середина тіла широченна і обличчя у зморшках.
— Хто ж це така? — аж його мамка здивувались.
Порівняння з моченою грушею незнайомці дуже не сподобалось. І з гвалтом:
— Це з тебе я зараз мочену грушу зроблю!!!... — вона кинулась на Ганну Петрівну.
І тут Юрасю стало шкода Ганночки Петрівночки. Вона така гарненька, струнка, цицьката і з великими очима та віями. Вії — о! — довгі-предовгі. І якісь лапаті, пухнасті, але не штучні — Юрко смикав. А як починала говорити, звертатися до нього, — ноги підкошувалися від млості. Хлопець вже хотів був запропонувати їй вийти заміж за нього, якби не той випадок на кукурудзяному полі: і де він узявся той клятий агроном?!.
Юрій боявся, щоб незнайомка не спотворила личико його любої Ганночки Петрівночки. Вони вкотре так вчепилися, що порозривали одяг і нижню білизну. Як покотились з пригорка, заблимали сідниці й животи, цицьки з пазух повивалювались… Ой, Господи!..
— Відвернись! — наказали мамка синові. — Безстижі!..
«Це та незнайомка — безстижа. А Ганночка Петрівночка — хороша», — подумав син і трохи відстав од мамки, аби вони не помітили його сліз.
Наступного дня Юрко ходив за кукурудзяним хлібом. Поталанило: черги не було, але він повернувся додому не швидко, бо затримався біля подвір’я Ганночки Петрівночки. Спочатку зробив вигляд, що витрушує зі взуття камінці, а потім — що його ремонтує. А сам — зирк-зирк у двір вчительки: чи вийде? Чи не спотворене у неї лице?. Ой, яка була його радість, коли вона вигулькнула з хати випрану білизну вішати. З обличчям у неї було усе гаразд, тільки шия трохи замотана. Мабуть, та гадина подряпала.
Ганночка Петрівночка чіпляла на вірьовку білизну, час од часу піднімаючись на пальчики, а халатик на ній — блим-блим! — відкривав її ніжки. Гарненькі! Ой! Погляд сам прилипав до них! А щоки хлопця розчервонілися — це він відчував. І наче ж соромно було, і зирити хотілося на ті ніжки, та й на статуру — теж. Вона у Ганночки Петрівночки така ладненька! Одне слово, не відведи очі!
Не встиг хлопець намилуватися таким видовищем, як, бачить, їде агроном на велосипеді. Юрко гадав, що той проскочить повз, адже на їхній Вершині вулиця одна. Вище — поле. Нижче — річка. Іншим шляхом не проїдеш. Ну, то й кермував би свого велосипеда прямо. А він, цап вусатобородатий, зупинився якраз напроти хвіртки двору вчительки і так мовчки витріщився на неї. У-у, бенькатий!.. Тю-ю, ну, точно, втупився як баран на нові ворота. Вона ж, навіть не зиркнувши на нього (і правильно! і… ура!), пішла до хати. Навіть Юрко зрозумів чому — не захистив її там, у лісі, від «зморщеної груші».
Відтак у закоханого в Ганночку Петрівночку хлопця визрів гарний план: накласти колючок з акації і притрусити їх пилюкою, поки цап вусатобородатий, банькатий стоятиме біля двору Ганни Петрівни.
Зробив. Сховався. Став чекати.
Той їде. Радий. Пісню під ніс гундосить: «Па далінам і па взгор’ям…».
«Зараз будуть тобі і «даліни», і «взгор’я», — подумав Юрась. І враз почув:
— Пшшш!.. Пуфф!!!...
Ура! Переднє колесо лопнуло, коли велосипед набрав швидкості. Відтак агроном за інерцією — кувирк через кермо, немов петлю Нестерова зробив.