БРАТИ... НЕЗВЕДЕНІ
― Стій-стій! ― зупинив друга Данилко.
― Так я у гумових же чоботях. У них ще й не по таких калюжах бродив, ― відповів Мишко.
― А до цієї не заходь! Вона гарна…
― Х’ха! Ото сказанув: калюжа ― «гарна»! Тю! Хіба може бути калюжа гарною?!. У ній же ― дощова вода. Хіба що відстоялася, але ж на дні муляка проглядається.
― Ні! Дивись: видно блакить неба… як пливуть білі хмарки, немов якісь вітрильники… А ще, дивись, з одного боку ― відбиваються червоні грона горобини, а з протилежного… З протилежного боку ― твоя піднята нога у чоботі. От прошу ж: не ступни, а то вся «картинка» загойдається і може зіпсуватися.
― Ну, ти… лірик! ― гнусаво протягнув Мишко, обережно ставлячи біля калюжі ногу. ― Щось я раніше за тобою такого не помічав.
― Мамка навчили.
― «Мамка»? Твої? З якого дива? Хіба їм за роботою є коли милуватися калюжами?..
― Тепер є, ― загадково мовив Данилко.
Хоч як прикро було Данилкові, а останнім його словам Мишко значення не надав. Тому кортіло пошвидше знайти іншу калюжу, щоб випробувати нові гумові чоботи, пересвідчитися у її глибині, розвідати дно, визначити чи багато в ній муляки і чи можна там набрати гарної багнюки, щоб зліпити круглу кульку, нанизати на краєчок гнучкої лозини, гарно розмахнутися й запустити. Ото задоволення! Неймовірне! Лозина ― вжик! ― засвище. А кулька, зірвавшись з краєчку тієї лозини, ― чшіу-у! ― зі своєрідним свистом полетить спочатку вгору, відтак опуститься і швякнеться десь далеко, куди лише рукою нічого не докинути.
Мишко забрів до якнайглибшої калюжі. І дуже тішився з того, що вода не перехлюпнулась через халяви його чобіт.
― Замри! ― гукнув йому Данилко.
― Ага… Хитрий! ― здивувався Мишко. ― Щоб засмоктало?!.
― Муляка, яку ти сколихнув на дні калюжі, гарні візерунки у воді закрутила. Мамці точно сподобались би.
― А ось я почну набирати грязі для кульок, то ще більше їх з’явиться, ― відчебучив Мишко, знову не зреагувавши на згадку Данилка про свою матір.
Відтак у Данилка вирвалось наче саме собою, хоч немов якесь і недоречне:
― Тепер мамці є коли милуватися…
Та в цей час Данилко уже наліпив кавалочок на кінець лозини і щосили розмахнувся. Тож від слів Данила відволікли Мишка свист і політ того кавалка.
― Чші-і-іу-у-у!.. Шмяк!.. ― прокоментував Мишко. ― Оце політ! Ура-а!
― А татко запустив би ще далі… ― мовив Данилко.
― Не тринди, ― знехотя кинув Мишко.
Його неабияк зацікавив сам процес виліпляння грязьових кульок і ширяння їх із гнучкої лозини. Хлопець ще раз-два шпурнув їх, а відтак несподівано до його свідомості дійшло:
― Тобто, як «татко запустив би»? Що ти вигадуєш?!. Хіба ти мені не казав, що твій татко до іншої тітки гайнув? Говорив. Хіба ти не ревів через те? Ревів. А чому? А тому що татко й тобі тоді прямо відчебучив: до твоєї матері ніколи не повернеться, хоч тебе й любить… Він закохався в іншу жінку...
Для Мишка це був неймовірно довгий монолог. Маючи на ногах такі гарні гумові чоботи, бачачи перед собою привабливі калюжі, тримаючи в руках гнучку лозину, ну, про що ще можна думати як не про таку чудову забавку як пуляння грязьовими кульками! А тут Данилко з його поетичним настроєм! Мишко подумав про себе, що він теж любить поезію, за власною ініціативою зі шкільної сцени читає твори українських поетів і письменників, сам навіть пробує писати. Але ж із калюжами теж треба познайомитися: як там у них, скажімо, багнюка міситься? А тут ― цей Данилко зі своїми хмарками та кетягами горобин у калюжі… Та й милувавсь би ними безпосередньо, а не крізь оті калюжі! Ох, і друг!
― Так-так! Татко запустив би ще далі…
Мишко шпурляв кавалки.
― Ага… Запустив би ще далі… А я… А я зараз збігаю додому. Можливо, мені тато дозволять взути нові чоботи. І тоді я теж по калюжах поброжу. Мої чоботи мають вищі халяви, ніж твої. Мені було шкода їх взувати через те, що зовсім новісінькі...
Данилко аж зітхнув, закінчивши розповідати про те, про що з самого початку сьогоднішньої зустрічі з Мишком хотілось поділитися. Але Мишко – друг називається! – так захопився обстеженням калюж, що геть не звертав ніякої уваги на піднесений стан Данилка.
Мишко вже замахнувся був на черговий кидок, але його руку зупинила немов якась невидима сила ― то останні слова Данилка і усвідомлення того, що батько друга повернувся до своєї родини, до його матері, що від того й вона у настрої, ладна, як завше, роздивлятися небо у дзеркалах калюж.
Й Мишку враз так радісно стало! Та він чув!.. Чув, що говорив Данилко!.. Звісно що він чув!..
― Авжеж! Збігай, друже! Взуй!.. Подивимось, у яких чоботях вищі халяви.
Данилка довго чекати не довелося. Взутий у нові чоботи, він одразу забрів до калюжі Мишка, на ходу повідомляючи другові про фразу, почуту від тата на адресу мами, що той віднині ніколи їх не покине.
Відтак почав бігати калюжами, час од часу зупиняючись, нахиляючи до води обличчя, корчачи його й сміючись від того.
Й Данилко услід за ним те ж робив.
― А дивись-дивись: хмарка була, зникла й знову з’явилася! ― показав Данилку на одну калюжу Мишко.
― Яка жвава!
― Еге ж! ― погодився Мишко, радісно перебігши до другої. ― А ось-ось знову видно кетяги горобини.
― Так! Пурпурові! Певно, соковиті!
― Пташкам на радість…
― Так, звісно.
― Та й людям корисно з неї чай заварювати!
― Оце ми такого і не згадали б, якби через калюжу ту горобину не побачили!..
Друзі рвали животи зо сміху!
― Ти і надалі будеш мені кращим другом! ― сміючись, гукнув Мишко.
― А ти ― мені! ― Данилко ― у відповідь.
― А міг би й не бути! ― все ще крізь сміх, тупцюючись по калюжах і створюючи бризки, що розліталися навсібіч, сказав Мишко. ― А тепер ти ― друг! А тепер ти ― друг! Знову ― друг!..
― Чому «знову»?
― А вгадай… А вгадай…
― Здаюся.
― А тепер… А тепер… Ну, коли твій татко повернувся до вас…
Мишко зупинився. Помітно було, що його настрій геть змінився. Данилко хотів запитати, що сталося. Але відчув: якщо й сталося щось, то не тут і не зараз. Тож мовчав і пильно вдивлявся у свого друга, який тільки-но сказав якісь незрозумілі слова про те, що він міг і не бути другом. Що таке?!.
У Мишка виступили сльози…
― Ну… Ну, коли твій батько… твій батько повернувся до твоєї мамки, і ти ― щасливий, то і я… і я ― щасливий, тому що мій батя тепер ніколи не покине нас. Ось так!.. І ми й надалі будемо найкращими друзями, а не поганими зведеними братами.