З КОХАННЯМ ПЕРШИМ КЛОПОТИ МЛОСНІ

Хата Юрася була убогою і маленькою, під солом’яним дахом, на єдину кімнату, у якій один кут трохи відгороджений і править за кухню. А напроти неї — за глухою вже стіною — невеличкі сінці. Але і у такій маленькій кімнатці було просторе ліжко, стіл, широкі ослони від покуття до дверей, була лежанка, на якій маленька родина рятувалася за холодів. І ще залишалося трохи вільного місця, навіть коли ставили ялинку з вишні під Новий рік.

А ось коли Юрась таємно з другом носив вечерю і ходив посівати до бабці Гандзійки, то потрапляв до її такої тісної хатинки, що й уявити не міг раніше. Навіть йому, ще дитині, та хатинка була надто малою.

Гандзійкина хатинка була наполовину заглиблена у землю. Довжина кімнати відповідала довжині ліжка і ширині стільця. А ширина кімнати — ширині ліжка, невеличкої тумбочки і теж ширині стільця. Сінці розміром два на три стільця. Стояв один. На ньому — відро з водою. Кімнату освітлювали два маленьких віконечка — причілкове, якраз над тумбочкою, і бокове.

Про цю бабусю кажуть, що зазнала тяжких поневірянь, що її родину розкуркурили, що була сама на Колимі… Що за слова такі — Юрась не знав. Але вони його тривожили. А ще ходили чутки, що Гандзійка голодувала до війни, а під час війни працювала у Німеччині. Повернувшись, не знайшла рідних, пропали без вісти. Колгосп дозволив оселитись. Але ще кажуть, не всі погоджувались допомагати їй споруджувати хату-напівземлянку. Хоча бабуся як людина дуже хороша і до дітей ставилася добре, завжди кликала дітей до себе колядувати, посівати, приносити кутю. Юрій для цих миттєвостей дещо вивчив:

Чи вдома знайома, добра бабуня?

Що ж вони роблять і що ж таке діють?

А вони, бачте, золото віють,

Золото віють, срібло палають.

Ой, прийшли до них онученьки їх:

Дайте нам, бабусю, хоч овдієчку.

І ще:

Щедрик-бедрик, дайте вареник,

Грудочку масла, кільце ковбаски,

Дайте книш, бо пушу до хати лиш,

Дайте ковбасу, бо хату розтрясу,

Дайте ще й кишку, з’їм у затишку.

Бабця Ґандзя любила такі колядки і щедрівки. Сусідські діти знали про це, тому й розповідали їй. І вона кожному готувала окремий подарунок — у кого до чого лежала душа. Тож і Юрась, і Надійка, і Валерка, і ті хлопці, які до такої трійці долучалися, були завжди задоволені після відвідин хатки бабусі Ґандзі.

А ще Юрасю подобалося як його мамка печуть паски. Смачні такі виходили, особливо ті шишки, якими вони прикрашали маківки пасок.

Також згадалося як на якесь свято випікають сорок жайворонків — усі булочки у вигляді пташок. Спершу їсти навіть боязно, бо ті булочки немов живими були.

Щороку Юрась з нетерпінням чекав Вербної неділі. Йому подобалася і друга її назва: Клечальна. Заздалегідь мамка білили хату — усередині і ззовні. А потім розводили глину з кізяком, ретельно перемішували, фільтрували і змазували у хаті долівку, а ззовні — призьбу і невисокий фундамент — так ретельно підводили, щоб рівно-рівно було, немов під натягнуту тятиву.

У хаті робиться свіжо, лунко, трохи парко. У такі хвилини Юрій милувався переливами кольорів і відчував якийсь незбагненний спокій на душі. І так малювати хотілося!

Мамка відкривають настіж хатні та сінешні двері. Син на мить очима ловив її неповторний силует напроти світла знадвору. Але затримуватись не було коли: заносили до світлиці чебрець, любисток, спориш, інші трави, ретельно виламані тоненькі гілочки верби, осокора, липи, клену… Частину того розвішували на сволок та над вікнами і дверима, а рештою вистеляли долівку.

Надворі хідники посипали піском — які ближче до хати, а інші ретельно підмітали.

Брат Юрія поступив навчатися до якогось професійно-технічного училища, що у райцентрі. А нещодавно, до речі, центром району було їхнє село. Шкода, що перестало таким бути. Раніше у центральній його частині зразковий порядок навели!... Коли Юрко сильно захворів, і його підводою везли до лікарні, що була розташована якраз у центральній частині, хлопець, хоч і хворий, гарячий та слабкий, а помітив ретельно побілені крейдою штахетні огорожі, оздоблені будівлі і всілякі приміщення, упорядковані двори, доріжки і головні шляхи. Ніде не було будяків і сміття…

А потім він чи то задрімав, а чи втратив свідомість (ну, дуже захворів!) чи щось іще таке з ним сталося, що геть не може згадати ні лікарні, ні лікаря, ні повернення додому. Пригадав лишень як тривалий час вживав риб’ячий жир, гематоген і ще чимало інших ліків у вигляді порошків, мікстур, пігулок…

Певною мірою оздоровленню сприяло й те, що братик нещодавно повідомив: його — як тямущого випускника профтехучилища — запросили на постійну роботу до сусіднього села. Мовляв, якщо ми родиною переїдемо, то йому і помешкання одразу дадуть.

Мамка погодились. А молодший брат, тобто Юрась, що? Юрко — ще дитя. Сестричка жила уже не з ними, в іншому, сусідньому райцентрі.

Одного погожого дня дідусь Мартин лузав сухі качани кукурудзи: як завжди він це робив... власними зубами. Вони у нього, хоч майже й сторічного, були всі на місці, і про зубних лікарів, твердив, що й не знав, що такі є. Побачив маленького сусіда — покликав.

— Юрасю, ну то як, записуєш?! Ой, які події у нашому селі!.. Ой, позаписувати б! Та я, бачиш, старенький…

— Ага, дідусю!

— От і молодець! Бог дасть, лауреатом Нобелівської премії станеш.

— А що для того треба?

— Бути справедливою і спостережливою людиною, записувати правду! Але записане ховай надійно й нікому не говори.

— Та я ховаю. Тільки інколи заходять до нас якісь люди, яких я і не знаю і відчуваю, що ні мамка, ні сестра та брат не знають. І починають ті люди різні дурниці запитувати…

— А що ж?

— Та чи я маю географічні атласи, чи ні.

— Отуди к бісам! Так у школі ж разом з підручниками хіба їх не повинно бути?

— Авжеж! Повинно. Тільки вони мали на увазі ще якісь інші. Я не уторопав які. Але я вам по секрету скажу, що один атлас, де я кольоровим олівцем жирно обвів кордони України, надійно заховав.

— Ой, молодець, Юрасю!.. Ото правильно зробив! Ото правильно… А чим незнайомці ще цікавились?

— Та одного разу попросили познімати світлини, що у рамах висять на стінах нашої хати. І почали придивлятися, якими саме газетами ті світлини зі зворотного боку прикриті.

— Ой, Боже!.. Ну, те, що твої мамка живі-здорові та не зникли у невідомому напрямку, я здогадуюсь що вони там нічого такого не уздріли…

— Та мабуть… Тільки я почув і дуже злякався, як один іншому так тихенько нашіптує, щоб той дивився уважніше: чи не виколупані очі на фотопортретах політичних і державних діячів, що були розміщені у тих уже пожовклих газетах. На щастя, таких портретів у тих газетах взагалі не виявилось…

— Ото вам поталанило. Могли б причепитися, якби навіть і не виколупані були — просто тому що такими газетами ви насмілились прикрити світлини у рамах, та ще й зі зворотного боку.

— Ага. І читали уважно усі написи.

— А там тільки «На вічну пам’ять!» чи «На згадку…» або щось подібне?

— Умгу!

— «Енкеведисти» кляті!.. Людям жити спокійно не дають!..

— А що за «енкеведисти»?

— Були такі. А це їхні нащадки, виродки. Та ти про них забудь, Юрасю! Та не здумай десь уголос сказати таке слово, або, тим паче, когось обізвати. Забудь як воно навіть звучить. Прийде час — згадаєш. А те, що він прийде, я відчуваю. Тільки мене, хоч як прикро, не буде вже на цьому світі…

— А мамка казали, що є вирій. Ви ж у ньому будете, дідусю?

— Ач яку гарну подальшу долю визначили твої мамка! Там і буду. Там мені буде хороше. Звідти і спостерігатиму за вами…

Юрась очікував якихось перемін, але на його душі було тривожно стосовно своїх потаємних записів. Гадав, чи зможе непомітно перевезти на нове місце, до сусіднього села? Як ховатиме? Де? Неабиякі клопоти…

А, крім того, що ж робити з Ганночкою Петрівночкою?.. Як же він її бачитиме, милуватиметься нею? Вона ж така мила, добра, оксамитова, ніжна, лагідна, кароока, з гарним носиком, спокусливими губами, з витонченими раковинами вух і мочками внизу них, які під час під час віртуальних поцілунків Юрась постійно їх прикусював. А в цей час на його голову спадало чарівне каштанове волосся з головки Ганночки Петрівночки. І хлопець чманів од уявленних дій і картинок. Як він цього раніше недогледів?!. Певно через те, що надто молодим був, ну, дитям, чи що. При ще невеличкому зрості у такому віці завжди доводилось голову задирати, щоб розгледіти усю привабу вчительки. А коли дещо підріс і змужнів, оцінив її з іншої «висоти».

Юрасю дуже не подобалось як біля його любої учительки часто вився якийсь курдупель — рудий, з бровами кучерявими в одну смужку, з маленькими злими очиськами, що зирили з глибоких зіниць. Цей курдупель, коли Юрко якось заліз на яблуню і звідти поглядом ковзнув по статурі Ганночки Петрівночки, несподівано підкрався ближче до огорожі та як гаркнув до хлопця... І не просто «гаркнув», а ось так:

— Брись звідси!!!

Юрко від несподіванки аж зірвався з дерева і вмить накивав п’ятами у глиб свого двору.

Добре, що згодом той рудий курдупель кудись щез.

І була б одна Ганна Петрівна, хлопець підходив би до її двору, щось начебто там шукав, збирав, чи лагодив, а сам собі милувавсь би нею, так ні ж прислала нечиста до їхнього села агронома, та ще й на їхню Вершину. Що ж Юрасю тепер?..

Відтак вирішив: поки є час перед відбуттям до сусіднього села він щодня приходитиме до обійстя вчительки і милуватиметься нею. О!!!

А з Надійкою що робити?! Ох, ці жінки — спасу немає!.. Вона ж так любить Юрася! Коли дізналась, що він виїде назавжди, захникала, відтак заплакала, а потім повела до садка і там почала… цілувати. Ой, Господи, а Юрко так не вмів. То вона порадила:

— Ти повторюй, що я роблю, і навчишся…

Хлопець почав повторювати… «Повторювати» — то «повторювати», але комусь же треба було і навколо обдивлятися: чи ніхто не зирить? А якщо хтось уже побачив би, що ж йому треба було робити? А? Між тим, Надійка поклала його руки собі на плечі і попросила обіймати до хрускоту. Юрась розчепірив пальці, обхопив її шию і почав стискати якомога сильніше, щоб не образилась. А вона, чомусь, відірвала губи від його щік, закашлялась і прохрипіла, що боляче.

— Так сама ж просила…

— «Просила», але не душити за шию, а ніжно обняти, хоча й… міцно, щоб я і ніжність твою відчула, і твою пристрасть… Щоб було схоже на те, як дядько тітку обіймає…

— То ж так незручно — перехнябитись через плечі і діставати руками талію.

— Дурненький, — відповіла вона і почала шарити по Юрасевому попереку та й по всьому тілу.

«Та коли ж вона закінчить? — подумав він. — Хоча… Хоча… Ой, як приємно…».

Але було й боязно: чи не спостерігає хтось за ними? Мабуть, не було навкруг нікого. І Надійчині хникання, плачі і стогони ніхто не чув.

— Чому стогнеш? — запитав Юрась. — Тобі погано? Що болить?

— Та ні, дурачок. Стогін виривається від задоволення на душі.

Юрась глянув на її шию: нещодавно він її стискав, он аж сліди від пальців залишились, а Надійка твердить, що має «задоволення на душі». Де ж тоді її душа? Хіба не в шиї?..

— А-а-а… — буркнув.

Ну, треба ж було щось мурликнуть.

Хлопець не втямив нічого: коли він, бувало, стогнав, то мамка знали, що захворів і давали ліки. Коли мамка стогнали, то давали їм ліки діти. Брат стогнав, коли йому комбайном палець понівечило. Як не застогнати?! Сусідка стогнала, коли зуб пошкодила… А Надійці не боляче, а стогне. Тю! Щось вона з себе удає. Це для хлопця залишалося таємницею, яку він не міг втямити і тому йому такі ніжності були не до снаги. Він занервував. Ой, подумав, до Нобеля йому ще далеко, якщо не може розшифрувати заморочки якоїсь там Надійки, хоча й гарної дівчинки, неймовірно привабливої невідомо чим!

А-а, стій! Дещо згадав. У кукурудзі Ганна Петрівна теж стогнала, але до агронома-курдупеля, чомусь, посміхалась. Значить, добре було? Чи удавала, що добре? «Можливо, на землі камінці попали їй під спину й муляли. Нічого не розумію...» — подумалося хлопцеві.