"ПРИЙМАЙ ПОЛОГИ, "ЧОЛОВІЧЕ"!.."

Юрій закінчив четвертий клас, і мамка з братом домовились, що за три-чотири дні можна переїжджати до сусіднього села. Там уже чекає квартира. Але перед тим зранку прийшов до них якийсь дундук і почав запитувати у матері, яку ж характеристику давати учню Юрію Соловейку для школи сусіднього села, якщо він неправильно показував кордони Радянського Союзу, а ще — розносить кутю і посіває. А без характеристики, мовляв, до нової школи його не приймуть.

Мамка просили того дундука пожаліти їх, бо нічим «позолотити» його руку. Навіть машину для перевезення домашніх речей ні на що було найняти. Добре, що хоч керівник нового для них радгоспу гарантував допомогу з переїздом.

Мамка розстроїлись і почали захищати сина:

— Так коли ж то він відповідав на уроці географії — за царя Панька? І його ж покарали тоді виключенням зі школи на певний час. Чи мало? Нащо про те згадувати?

— Що ж робити? Га? Що ж робити з вами? Гм-м? — усе талдичив непроханий дундук.

— Гаразд! Я зрозуміла, що робити… Ми заберемо курей не всіх. Які залишаться — ваші. І врожай з двох вишень, однієї яблуні і однієї груші — ваш буде.

— Та я що… Я — нічого…

— Ми теж — «нічого»…

— Я лише усіх благ вам хочу.

— Дякуємо за добрі наміри.

— Будьте спокійні. Ми складемо для нової школи гарну характеристику на вашого сина.

Це значило — на Юрія. У-у, собака!.. Шакаллл-л… Хто ж він насправді за один? Хлопець не знав…

Дундук ще щось гундосив мамці, але син не розчув, що саме.

Через прихід цього незнайомця мамка з братом переїзд дещо відклали. І в Юрася створилися додаткові вільні дні. Тож він схопив змайстрований братом візок і почав кататися поблизу двору Ганночки Петрівночки та удавати, що їздить на справжній легковій машині. Адже візок має навіть кермо, яким вправно повертав куди треба.

Невдовзі Юрась помітив, як вона вийшла раз, згодом — удруге, відтак — ще раз… Ну по господарству поратись…

Хлопець немов злетів за хмари: таким щасливим відчув себе! Йому хотілось підійти до Ганночки Петрівночки й запропонувати, щоб виходила заміж. Коли переїде до іншого села, як її потім таке запропонує? Інакше агроном клятий його ж може випередити. От клопоти…

Юрась так поринув у свої роздуми та мрії, що не помітив, як дриндулет на пристойній швидкості одним колесом вскочив до ями, тож різко зупинився. Зівака-водій тієї ж миті з усього маху шкопиртнув через нього і-і-і — гоп! — фу-у-у, приземлився… А коли очухався, зрозумів, що ще й лоба обдер.

«Оце буде мені від матері», — подумав.

Тільки-но хотів почвалати додому, прикладаючи подорожника до рани на чолі, як почув:

— Боляче, Юрасю? — мелодійний голос Ганни Петрівни немов теплою парою огорнув хлопця. Кивнув їй на знак згоди. Але від щастя, що вона обізвалась, його ноги підкосились. Тож сів на траву.

Ганночка Петрівночка підійшла, нахилилася, подивилась на його подряпини на лобі. Крізь вир емоцій, що набігли, Юрась почув як вона сказала:

— Ого-о!

А перед його очима — її шия і майже перед ротом — груди. Від них віяло ніжним теплим духом ніжного тіла. Хлопець аж закляк і трохи не укусив їх крізь тоненьку блузку — мабуть, тільки через те, що міг її забруднити своїм подряпаним лобом.

— Ну, не біда! До весілля заживе. Ходімо до мене.

Завела до свого двору, посадила на стілець зі спинкою. Юрасю він так сподобався: бачив як вона до цього на нього сідала. Тож хлопцю здалося, що той стілець беріг її тепло аж допоки він не сів.

Ганна Петрівна веліла вмитися, помити ноги й руки. Після цього тілу так легко стало! Сидів у затінку дерев на зручному стільці, чистий і дуже щасливий. І Юрасю здалося, що він — чоловік, а вона — його дружина. Неподалік стояв його дриндулет, якому хлопець був дуже вдячний, бо посприяв ось такому його спілкуванню з любою вчителькою.

Вона взялася лікувати численні подряпини на тілі Юрася, чимось змащувати їх. А потім і забинтовувати.

Час од часу перед його очима опинялись її груди. Ну… Ну… Ну, от що він мав робити? Що?.. Він думав:

«Ось-ось не витримаю… Ось ввіп’юся у них. Агроном, падлюка, мняв їх своїми п’ятірнями волосатими, боляче, певно, робив. А вони ж такі привабливі, паркі… І дух від них — дух! — такий іде, як ішов від вимитого вимені їхньої Зоськи, а ще — як від лісових дзвіночків.

Коли його лоба Ганночка Петрівночка забинтувала, хлопець зрозумів, що її блузку уже не забруднить і удав, що, раптом, заснув — брик головою межі її персів і втиснувся якомога сильніше — він же сонний. Для цього навіть захропів. О-о, яка радість! Яка несподіванка!

А вчителька обережно взяла закоханого за підборіддя.

— Спатимеш уночі. А зараз ось пригощайся.

І поставила переді ним вареники.

— І ви зі мною..

— Гаразд! — І я з тобою, Юрасю.

Але ж як мовила оте «Юрасю»: м’яко, мелодійно, оксамитово, з самої глибини своїх грудей!

Він хотів запропонувати, щоб виходила за нього заміж. Але подумав і вирішив, що ще ж старший братик не одружився. Мамка відразу скажуть:

«А де дубець? Ось я тобі жарну! Як жа-а-арну!..

Від такої уяви його спиною немов комашки пробігли. Озирнувся: чи ніхто не спостерігає, як він милується Ганночкою Петрівночкою?

— Переїжджаєте? — запитала.

— Брат на роботу там влаштувався… І помешкання дали.

— Хай щастить тобі!

— А ви чекатимете мене?.. — раптом вирвалось з вуст хлопця.

— Про що ти, Юрасю?

Як «про що»? У нього потемніло в очах.

— Ех, ви!.. Я з вами ласкавий і лагідний був би — не те, що якісь там курдупелі…— спересердя буркнув їй хлопець, схопив свій дриндулет і метнувся додому.

На новому місці, в іншому селі, ще і як слід не огледівшись, Юрко зрозумів, що надто тісно буде у новій квартирі. Але мерщій взявся записувати те, про що міг забути, — про Надійку. У передостанній день прийшов до нього друг Валерка (як завжди, у взутті носками навпаки) і під величезним секретом повідомив, що в одному потаємному місці на Юрася чекає Надійка. Розповів де. Присягнувся, що про таку зустріч нікому ніколи не скаже, а сам не підглядатиме і не підслуховуватиме. Ну, то Юрко й пішов. Коли побачив Надійку, остовпів: вона зустріла товариша з неприродно великим животом.

— Якщо ти виїдеш з села, то що ж виходить: я залишусь одна з нашою дитиною?

— Якою ще дитиною? — запитав Юрась.

— «Якою?»… «Якою?»… Ось із цією, — показала на живіт.

— А що то?! Що там? Ти захворіла? Можливо, то — водянка? Тобі не боляче?..

— Ой-й! Чоловіче, що такеє говориш? Приймай краще пологи… Ой-й!..

І — плюх на спину! — почала стогнати, щось вигукувати. А потім:

— Тримай… Тримай немовля… Обмий його!

— Ти що, будяків наїлась? Яке «немовля»? У тебе цицьок ще нема. Чим годуватимеш, подумала?

Юрко від усього цього перелякався, хотів дременути. Але, коли Надійка ненароком закинула високо догори поділ плаття, то побачив на її животі подушку, з-під якої вона діставала ляльку.

— Запелюшкуй нашу дитину… Ти нікуди не виїдеш… Присягнись, що мене не забудеш, що ти приїздитимеш…

Вона щось іще багато чого розказувала, поки хлопець, замість того, щоб «скупати» «немовля», не плеснув тією водою в обличчя дівчини.

— Ти не здуріла? — запитав. — Мені страшно через те, що, здається, ти мариш… Тобі треба до лікарні!

— «Мариш»… «Мариш»… Іншого сказати не можеш?

— Можу, — відповів Юрась.

І хотів пояснити, як він перелякався, коли побачив у неї величезного живота. Але помітив, що Надійка засяяла як повний Місяць. Схопила його руку, приклала до серця, відтак — до живота.

— Чуєш, як серце моє тріпоче? Чуєш?.. Це коли тебе бачу…

А потім так серйозно мовила, що дуже хотіла би дитину. То хлопець знову захвилювався: ну що вона задумала?.. Надійка заплакала. І він заревів, тому що почув од неї зречене:

— Ех, дурчик-дурачок… — сказала вона по паузі. — Оце хоч пограємось з тобою щиро, від душі… Щоб тобі було що згадувати. Я ж… Я ж… Ну… Я ж, ну... кохаю тебе. А ти й не помічав?

— Та… Та… Я що, я помічав… — забелькотав Юрій і подумав: «От оказія! А я Ганночку Петрівночку кохаю. В неї є духм’яні груди, гарні ноги. А у Надійки?.. Дівчина гарна, але ноги худі, грудей немає… А ще дітей хоче. Чим і з чого вона їх годуватиме. Я теж хочу дітей. Багато. І у мене вони будуть, бо я мужик — огого!!! Я це вже зрозумів».

— Чому замовк?

— А-а… Так-так… Тобто я… Я т-теж т-тебе, ага, к-кохаю… Ще й як…

І вони цілувались довго-довго. Аж губи затерпли. Гарні були Надійчині поцілунки! Фантастичні! Юрась тільки забоявся: якби вдома синці на його тілі не розгледіли.

Розгледіли.

— А це що за синці? — запитали мати.

— Та це я між тернин пролазив і подряпався…

— А де мій дубець?! «Між тернин»? Отак! У вигляді губ? Не зарано?! Ах ти ж, бісів сину!..

— А то Валерка відсмоктував кров, щоб зараження не було.

— Добре, я запитаю у нього.

Валерка не підвів.

Виявилося, що їхня нова квартира точно така як ще три у свіжозмурованому будинку. Поруч з дверима родини Юрія були ще сусідські. А зі зворотного боку будинку — так само дві квартири. І двір навколо поділений на чотири невеликих частини — ніде й погуляти або приткнутись малювати, книжку почитати чи щось змайструвати. Хлопця одразу здивувало розташування вхідних дверей: двоє зовсім поруч — до різних квартир — з одного боку чималого будинку і двоє так само — з протилежного. Якщо під загальним дахом споруджено чотири квартири, то архітекторам треба було вхідні двері до них розташувати на усіх чотирьох боках. І тоді сусіди на набридали б одне одному. А так — коли відстань між дверима десь з півметра — вийде сусіда, стане на ганку, а у цей час іншому забажається… Що йому робити, якщо бажання навіть обізватися не буде?.. Погані архітектори!

На новому місці старший брат радив дружині посадити квіти, а наступного року, можливо, якусь городину, а може кущі чи й дерева. Так має бути не погано, але місця дуже мало.

Однак, у Юрка особисто інший клопіт.

Він прикинув: у будинку свої потаємні записи він не заховає. У палісаднику — теж ні. На деякій відстані є споруджені для всіх хліви, а під ними — ще й льохи. Але як там зробити схованку, коли вже курей запустили. От клопоти.

А село йому сподобалось! Не те, що попереднє. Нове для нього село було якимсь круглим, охайним і затишним, мало багато вулиць — вздовж і впоперек. Школа зовсім поруч. До неї близько звідусюди, тому що розташована майже у центрі села.

Був клуб, в якому двічі на тиждень показували кінофільми. Юрась кіно любив. І не соромився ходити на сеанси. Він вже знав, куди пикою сідати — до білого простирадла, яке називають екраном. То у селі його малого дитинства хлопець якось умостився на ослін і витріщився на ту штуку, звідки світло виривалось, переливаючись, і сліпило йому очі. Було цікаво. Тільки, раптом, помітив, що друзі, які поруч зі ним, задом наперед сидять. А ті, які переді ним, дивляться кудись повз нього. А потім як засміються та як загукають:

— Озирнись, там цікавіше!

Юрко озирнувся… О! Що то?! Прямо на нього мчав поїзд. «Кінолюбитель» — шусть! — і сповз з ослону, на якому сидів. Але дивно було, чому хлопці те не зробили, адже поїзд мчався прямо на них?! Хоча в останню мить — Юрко це помітив — поїзд на білому полотнищі завернув різко убік і зник. Хлопець перевів дух і поступово здогадався що до чого.

З одного боку села розлігся величезний ставок з довгою греблею. А за ним — крейдяна гора.

Квартира — у будинку при в’їзді до села. З подвір’я виднівся ліс, в якому багато різних ягід і трав. Неподалік джерела, що живили ставок. В ньому, кажуть, була й риба. Але у хлопця ще не було вудок, щоб рибалити.

Невдовзі Юрась познайомився з новими односельцями. Але так, поверхово. Вони, чомусь, розмовляли неукраїнською. Тож нові товариші не все розуміли, що говорив Юрась, а він погано розумів їх, надто коли говорили швидко або дехто з них не договорював слова, наче ковтав.

І школа виявилась російськомовною… Юрка охопив справжній розпач: як же він учитиметься?..

На новому місці Юрій звернув увагу на одну дівчину. Вона була несхожою на інших тим, що гралася з ляльками, що вони у неї хороші і багато. Дівчина кішила їх одночасно. І Юрій так розцінив, що, значить, вона хоче мати багато дітей. А ще, очевидно, крім рідних, готується взяти до своєї родини кількох сиріт.

Але потім Юрась дівчину не бачив. Гадав, що, можливо, перед навчальним роком з’явиться… Точно не знав. Та, зрештою, упіймав себе на думці, що йому зараз потрібно не стільки товариство дівчини, скільки усвідомлення того, що самому хочеться багато дітей. Та й не просто багато, а дуже багато, не менше семи, а краще десять-одинадцять. Чому десять-одинадцять?.. Не знав! От десять-одинадцять — і все! Згадана дівчина з ляльками лише роз’ятрила його давнє бажання. А коли вперше народилося воно у Юрковій голові, й сам не знав. Певно, коли ще у колисці під сволоком гойдався.