Пурпурові вітрила

з рубрики / циклу «Ти - Людина! Я - Людина...»

Перепечене місто спинилось від сонячних чар.

Йому хочеться випити дощ і нарешті поспати.

Пурпурові вітрила розірваних дощенту хмар

Наді мною летять – таємничі, величні, крилаті.

Вони линуть і линуть, торкнувши ледь-ледь горизонт,

Якісь надто пурпурні, шалено-таки кольорові.

І коли у мені ця печаль перейде врешті фронт,

Лиш вони повернуть до життя моє серденько знову.

Я кричатиму їм! Я вкладу це гаям у вуста,

Нехай гори говорять під сонцем високим і світлим:

Пурпурові вітрила, вітрила нового життя

Скоро прийдуть у світ, вони ген шаленіють на вітрі!

Їм замало Землі, вони вищі за простір і час,

Переписані з пісні і зіткані з щирої мрії.

Пурпурові вітрила ще житимуть десь поміж нас,

Вони ж вічні в пориві і вічні у власній стихії!

Я чекатиму їх, як нових неосквернених доль,

Хай пошарпаних трошки, та точно вже непересічних.

Це ж не ті-бо вітрила, як видивлялась Асоль,

Не для неї лише вони в небі – для всіх. І навічно.