Двадцять
1
Я вийшов із дому, на лавці сиділо
Приблизно п’ять хлопців, а в них у руках –
У кожного пляшка холодного пива,
Нахабство у п’яних порожніх очах.
Один, розвалившись, так витягнув ноги,
Що важко було мені їх обійти.
Кажу: «Добрий день. Дай, будь ласка, дорогу».
У відповідь скрипнув: «Чувак, шел би ти...»
Дивився на нього, хитав головою...
А потім сказав: «От би хлопцю тому
Ці ноги, який вчора виповз із бою
Без ніг... Не тобі вони треба – йому!»
Чи погляд такий був у мене, чи, може,
В очах зажевріла раптова сльоза.
Зневаги і відчаю... «Может, я тоже...
Пойду воєвать...» - каже з-під картуза.
Подумав я: «Ти й зараз вправно воюєш...
От тільки навіщо не скажеш і сам...
Яку перемогу ти згодом вполюєш,
Із совістю, що не заважить і грам?»
А поряд такі ж, як і ти, твої друзі.
Ви – військо злодюг, брехунів і нахаб.
Коли вся країна в жалобі і тузі,
Соромитись треба за себе хоча б.
Чому? Бо за тебе, п’яного, воюють.
А ти і не бачив ні крові, ні куль.
Навколо пляшок твої друзі танцюють,
Ти ж трутень, баласт для держави і нуль.
Узяв пляшку знову хлопчина до рота,
Хитаючись, блимнув: «Ну, ладно, іді...»
Ішов я, а серце травила нудота
За душі нікчемні, заблукані, злі.
2
Мені лише двадцять, я бігати буду!
Хоча й ампутовані зранені ноги,
Обіцянки мамі своїй не забуду,
Що встану й піду я сам, без допомоги.
Про себе сказати ще щось? Я не знаю...
Таких, як я, повно на передовій.
У хлопців отих там ніхто не питає,
Вкотре їм доводиться бачити бій.
Вкотре відчувати, що ця мить – остання.
Звикати до вибухів, реву гармат...
І знати, що їхнє зі смертю змагання
Врятує країну від ще більших втрат.
Врочисті слова їм не допомагають.
Де рвуться снаряди, там зайві слова.
Вони без патетики й так добре знають,
Яка за свободу велика ціна.
Щодень – то нові невідомі герої
У пекло йдуть за побратимів своїх,
Дівочу любов обмінявши на зброю,
Багато хто вже не повернеться з них.
Дивлюся на нього. Йому лише двадцять.
І мій мікрофон вріс в долоню мою.
Ще житиму скільки років кільканадцять,
Але перед ним буду вічно в боргу.
За те, що він смерті в обличчя дивився,
Коли я про неї з новин лише знав,
За тих, на війні хто цій добре нажився,
Бо краде і зараз, як до війни крав.
Де гроші на ліки і бронежилети?
Чому влада тільки «шукає шляхи»,
Чому генерали лише в кабінетах
Воюють або поховались в льохи?
Звичайно ж, є і генерали-герої,
Які воювали, як їхні солдати,
Та більшість, на жаль, і забули про зброю,
Бо думали, де б власні дупи сховати.
Усе слідкували, щоб їхні накази
Виконував і командир, і боєць.
Не слухав дурного наказу – одразу ж
Май вирок за це, і на тому кінець.
Хіба генерал той цікавитись буде,
Як хтось без наказу життя рятував
Солдатів своїх?
Бо спочатку нікуди,
З облоги не йшов – допомоги чекав...
Її не було... Хоч і «градами» били...
А потім чекати уже перестав,
Частину свою із блокади він вивів
І, замість медалі, догану дістав.
Чи був на війні син когось з депутатів?
Чому волонтерські і ліки, й харчі?
Держава не дбає про власних солдатів,
Ні вчора, ні завтра, ні вдень, ні вночі.
Ви звикли мовчати й розводити руки
На всі абсолютно «коли» і «чому».
Кордон перейшли і стоять, наче круки,
Російські гармати в нас –
«Градів» чуму ви не поспішаєте нищити вчасно,
Бо потім «вознікнєт багато проблєм»?!!
Хай безліч життів в одну мить знову згасне?!!
Вам страшно вогонь зустрічати вогнем?!!
Хотіли умовити лисого ката,
Мовчали й чекали, поки літаки
Бандити збивали...
Велику розплату
Сплатили за ваше мовчання жінки
І діти загиблих, матусі і тати,
От тактика дивна: стріляють – терпи.
Убили? Нічого... Таких ще багато...
Чекатимуть «градів» так само, як ти...
Ротацій немає – є тільки накази
Гарматному м’ясу «стоять до кінця!».
В новинах: «Є жертви...» –
Насправді ж «камази»
Скалічені хлопців вивозять тіла.
А потім – шаблонні та завчені фрази
Про смерть і про подвиг, і про співчуття
родині:
«Був... З нами навічно залишиться разом...»
Та хлопців не вернеш уже з небуття.
Дитяча, жіноча або чоловіча
Чи батьківська, чи материнська сльоза
Назавжди залишить самотність і відчай,
А душу лякатиме смерті гроза.
Які б не були копійки за той подвиг,
Грошима не виміряти героїзм,
І не повернути усмішку та подих...
Тому «10 тисяч за смерть» – це цинізм.
Хай краще б мовчали! Маєтки й будинки
Говорять зухвало за себе і так...
Брехливі, нахабні, безсовісні вчинки...
Хіба за це все смерть зустрінув юнак?
Звичайно, що ні. Він ішов воювати
За землю і волю, не зміг щоб ніхто
Мир і незалежність в багнюку втоптати, -
Тому і загинув хлопчина в «АТО»...
...Дивлюсь я на нього, йому лише двадцять.
А скільки в обличчі життя і краси!
А мудрість в очах, ніби хлопцю стонадцять.
Так вірити хочу, що будуть часи,
Коли пам’ятатимуть справжніх героїв,
Покарані будуть усі брехуни.
Коли те, що зрадник підступно накоїв,
Не вплине на розпал нової війни.
Коли «старший брат» врешті-решт зрозуміє,
Що так не поводяться справжні брати,
Тирана свого засудити зуміє,
І на каяття зможе сили знайти.
Йому лише двадцять... Він бігати буде!
Знай, хлопчику, хай ти сьогодні лежиш,
Та маму обіймеш у себе на грудях,
Тоді, коли, як обіцяв, побіжиш.
м. Київ, Липень 2014
