НАТХНЕННЯ МИТЬ
Рубаї
Передали чужі краї
І нам мистецтво рубаї,
Та як же в розмір цей тендітний
Затиснути думки свої…
***
Сосновий бір. Крізь зелень глиці –
Калини цвіт коло криниці.
- Чого, криничко, зажурилась?
- Нема кому води напиться.
***
Розкаркалося вороння,
Бо, може, буде сніг зрання?
Та ні, то купка баб сварливих
Все зло на молодих зганя.
***
Вітрище дерева гне несамовито,
І дощ барабанить у шибку сердито,
А хати тепло й чашка чаю на м’яті
Навіяли затишний спогад про літо.
***
До неба співала пташина: - Злітаю.
А квітка запахла землі: - Розквітаю.
Я ж тільки подумала: - Краю мій рідний,
Складу мабуть вірш і тебе в нім згадаю.
***
У небі, як і перший раз,
Зоря зійшла для двох лиш нас,
Та ми того не помічали,
Удвох сварилися в цей час.
***
Щось миші крали й налякались,
У нори враз порозбігались.
Куди ж твої зрадливі очі
Від мене хутко заховались?
***
Як і щороку, край села
Знов груша дичка зацвіла.
Сумую трохи, бо навіки
Моя весна кудись пішла.
***
Хвалився крук: - В чужій країні
Завчав я трелі солов’їні.
Не мав що соловей сказати,
Зайшовся співом на калині.
***
Опалий з дерева листок.
Занесло вітром десь в куток.
В куточок пам’яті думками
Навіяло вірша рядок.
***
Пора холодна настає,
В гаю зозуля не кує.
- Для чого сум? – питає осінь
І стиглі груші роздає.
***
Прокрався літній промінь у вікно
І зігріває душу, як вино.
Та раптом звідкись осінь обізвалась:
- Не вірте літу, бабине воно!
***
Сміюсь чи плачу – час іде,
Все далі з юності веде.
Не знаю, як йому сказати,
Що в мене серце молоде.
