...І "КОМФОРТ" СИЛІКАТНОЇ ПИЛЮКИ

Від містечка, в якому дислокувалася навчальна частина, потяг прямував до Білорусі — дуже повільно, часто зупиняючись на полустанках, у тупиках, по деяких місцевостях здебільшого вночі. Вдень, вранці або увечері, коли краєвиди можна оглянути, Юрій жертвував сном і вдивляюся у незнайомі хутори, села, містечка та міста російської глибинки. Різниця краєвидів з українськими була величезною. Юрію, людині, яка звикла до білих хат, світлих будинків, акуратних огорож навколо дворів, ладних городів, зелених левад, бачити російські ізби, дерев’яні, а значить сірі, неогороджені нічим двори, якусь хаотичність у городах і різних насадженнях, було дуже незвично. Від такого видовища віяло якоюсь незатишністю і тимчасовістю. Деякі полустанки і станції, на яких зупинявся потяг, архітектурно хоч і були завершеними, але з’являлося відчуття: а навіщо їх звели?! Воно виникало через розуміння того, як ставляться тутешні люди до місця, де вони працюють. Не до посади, не до конкретного робочого місця. А до місця у ширшому понятті — до того всього, що їх оточує. Так от, недбало ставляться — як тимчасові мешканці, хоча вони твердять, що живуть тут «іспокон вєков».

Щойно перетнули російсько-білоруський кордон і проїхали деяку відстань, як військовий поїзд поставили до тупика і повідомили, що надовго. Тож хлопці попросилися на прогулянку містечком (чи селищем). Довго не відпускали. Згодом відпустили, таки. Усі ринулись з вагонів, з тупика дістались вокзалу, озирнулись навкруг і… оторопіли: все було у світло-сірому попелі! Все: дахи будинків, архітектурні виступи на них, огорожі, дерева, кущі, трава, земля, асфальт, колії… Для деяких хлопців не з тутешніх місць видовище виявилось моторошним. Тож їм не захотілось гуляти таким населеним пунктом. На вокзалі трохи попили газованої води, купили молока та бубликів, трішки ще поозирались туди-сюди і піймали себе на думці, що у цьому населеному пункті майже не видно дітлахів. Білетерша пояснила, що влітку взагалі усіх дітей такого містечка вивозять до санаторіїв і піонерських таборів, під час навчального року їм не радять багато гуляти на вулиці — тільки у тих чи тих приміщеннях, де немає, або принаймні значно менше світло-сірого попелу, що тоннами скидає у повітря місцевий завод з виробництва силікатної цегли.