...І КУСЕНЬ М`ЯСА В МАННІЙ КАШІ
29Сторінки "Роману для Нобелівської премії"
Настав час, коли у молодій родині Юрія народився син!!! Звісно, новоспечений батько увесь вільний від роботи час перебував під пологовим будинком, переживаючи за те, щоб усе відбулося добре. Довелося похвилюватися. Та, зрештою, усе слава Богу!
Але виникла одна суттєва проблема. Морально подружжя до неї було готове, а практично… Свого житла немає ж. Обоє мешкали у гуртожитках, різних і віддалених один від одного. І хоч заробляли не побагато, все ж знайти помешкання за помірною ціною можна було. Але система пошуків такого житла була неефективною — здебільшого з допомогою фірми побутових послуг «Веснянка». Але там треба платити немалі комісійні — за надання кількох адрес. Приходиш туди, а вони вже заняті або просто не годяться, чи надто дорогі. Тому багато тих, хто житло здавав, такі оголошення писали від руки і розклеювали де тільки можна. Це був як один з варіантів пошуку житла. Але у такому разі, як виявилось, житло знайти було не легко, тому що не бачили тих людей, з якими хотіли проживати, або у яких те житло просто винайматимеш. Тож Юрій вирішив піти на своєрідну «стрілку», на яку по певних днях і у домовленому місці збираються ті, хто хоче здати житло, і ті, хто хоче його найняти.
Прийшов. Почав сновигати з-поміж людей.
— А ви — військовий? — запитала якась неймовірно напудрена мадам.
— Ні, — відповів Юрась.
Та відвернулася, усім своїм виглядом даючи знати, що розмова закінчена.
— А ви — військовий?..
— А ви — військовий? Офіцер чи старшинський склад?..
— А ви — військовий?
— А ви — військовий? Певно лейтенант? Такий молоденький, — чи не найбільше слів сказала жінка неймовірно поважного віку.
Юрія від запитання: чи він — військовий? — просто бісики взяли. Тож у нескупої на слово жінки й запитав, чому квартирантів з військових багато хто хоче7
— Шукаю квартиранта з військових, тому що вони — з гарною виправкою, охайні, завжди чистенькі. Від них невипраними шкарпетками не тхне. А ще у них часто буває дуже якісна найрізноманітніша... тушонка!
Зрештою, Юрію вдалося надибати на сімейне подружжя, яке разом на цій «стрілці» шукало квартирантів. Домовились. І наступного ж дня з пологового будинку він привіз дружину й синочка на зйомну квартиру. Слава Богу, було усе гаразд!
За певний час Юрію Соловейку довелося розрахуватись зі свого підприємства через те, що не мав можливості отримати квартиру. А дружині на її підприємстві сказали, що коли чоловік погодиться працювати за металообробним верстатом, то їх одразу поставлять на квартирну чергу і буде можливість отримати швидко житло — невдовзі завод розпочне спорудження серії житлових будинків для малосімейних.
Переводитись дуже не хотілося. Тут у Юрія, як у художника, була хороша майстерня — світла, тепла, з умивальником. Він працював сумлінно. Тож навіть начальник трохи притупив свою образливу впертість. До цього Соловейко деякий час трудився столяром. Пахощі різноманітної деревини, пухкість опилок, кучерявість стружок, неповторні вироби з дерева — усе це Юрію дуже подобалось. А на іншому підприємстві передбачалося перейти на виготовлення деталей з металу. Фу!!! Фу!!! І ще раз «фу!» Юрій бував у металообробних цехах свого заводу і бачив: колюча металічна стружка, бризки охолоджувальної рідини, її калюжі навпіл з мастилом на підлозі, сморід над верстатами, надто у теплу погоду — усе це кидало його у холодний піт. Однак вибору не було.
На новому заводі робота виявилася нехитрою: бери заготовки кілець для підшипників, закидай їх до спеціального довжелезного лотка і стеж за роботою верстата. Попервах треба було навчитись його запускати і зупиняти, а також у процесі роботи міняти абразивні круги, які шліфують кільця. Ну, крім цього, треба було навчитися правильно заточувати алмазні стрижні, що автоматично рівняли абразивні круги. Юрій у таку науку занурився по-серйозному через те, що відчув: один напарник щедрий на пояснення і багато разів може повторювати, верстати передає відлагодженими, в разі необхідності, пише записку, що може статися така то поломка. З ним працювалося без проблем. А от другий — і скупий на слово, і схильний був до того, щоб зміннику Соловейку залишати верстати у не дуже відлагодженому стані, хоча сам він непогано знається на них. Але Юрію інші сказали, що то у нього така звичка — навчати новачків методом виведення верстатів з ладу. Сказали, що всяке від нього можна чекати..
Десь на четвертий день роботи підійшов до Соловейка старший майстер, він же — голова профкому цеху:
— Юро! Треба написати оголошення про майбутній суботник, привітання одній жінці, що вона виконала особистий п’ятирічний план за три роки, а ще одному колективу — що гарно потрудився на селі і місячну норму виробітки умудрився перевиконати! О! Чув як ми працюємо? Сам таким станеш! А зараз прошу: виручи, намалюй, будь ласка усе, про що я сказав.
— Намалювати-написати можна, — відповів Юрій, не зупиняючи верстата і закидаючи заготовки кілець до лотка (а вони, кляті, без звички вискакують з пальців). — Але як же оця робота? Бо оте, про що ви сказали, — на всю зміну…
— Гей, Михайле, ставай за верстати Юрка. Я його забираю до кінця зміни.
— Так у вас є своя цехова художниця, — зауважив Юрій.
— А я її вигнав! Не хотіла працювати. То те, то се їй не так…
Цей факт з життя Юрія Соловейка і не вартий був би уваги — подумаєш, почав працювати на новому місці, — якби не одне видовище.
Відкрив хлопець ключем двері, за якими очікував побачити художню майстерню. Ну, хай це сильно сказано: майстерню. Яка така майстерня у виробничому цеху, де обробляють кільця. Але хоча б невеличку охайну і з денним сонцем кімнату він побачити сподівався.
Відкрив двері — нічого не видно! Темінь! Тільки щось гуде й трясеться. Намацав електровимикач. Високо під стелею у павутинні тьмянувато засвітився ліхтар. А у сантиметрах двадцяти нижче нього виднілась верхівка системи калориферів, вентиляторів, щитів, рубильників… Усе гуділо, дзижчало, клацало, пихкало й «чхало». Донизу це громаддя розширювалось майже впритик. На більш-менш вільному місці стояв звичайний стіл, на ньому — коробка з фарбами. А шафу для переодягання довелося шукати в інших закутках цієї, з дозволу сказати, майстерні.
Цим виявився рівень ставлення цехового керівництва до професії художника-оформлювача. Тому Юрій швидко здогадався, що, ймовірніше за все, дівчину-художницю не вигнали, а вона сама не захотіла працювати у таких умовах.
За кілька місяців роботи на новому для нього підприємстві Соловейко ніяк не міг уторопати, чому для чотирнадцяти тисяч працівників обідня перерва триває тільки тридцять хвилин, у службовців — п’ятдесят хвилин. Але ж їх значно менше. Їдалень, хоч і великих, — шість, кілька буфетів, два магазини. Але цього було явно мало, щоб упродовж тридцяти хвилин робітник вимкнув верстат, помив руки, дійшов (еге «дійшов» — добіг наввипередки!) до їдальні, буфету чи магазину, вистояв у черзі, швиденько похватав, як голоднючий собака, і притьма кинувся назад до свого робочого місця, пам’ятаючи, що він — учасник соціалістичного змагання, і на ходу зиркаючи на циферблат наручного годинника: як би не запізнитися! При вході до цеху чи на дільницю, як правило, стояв черговий майстер і записував тих, хто запізнився. П’ять хвилин запізнення, якщо не часто, прощалися, а більше — ні.
— Той, хто служив в армії, може проковтнути їжу (усі три страви) і за сім-вісім хвилин. Але ж що від того — ні смаку, ні користі для здоров’я.
На підприємстві чи не щодня відбуваються справжні передобідні гонки наввипередки до однієї з їдалень. Якось з трьома колегами по роботі, вистоявши чергу, нарешті Юрій усівся за стіл. Часу залишалось обмаль, а треба було все проковтнути, бо їсти дуже хотілося. Тому над першою стравою Юрій та його колеги по роботі довго не міркували. Просто проковтнули. Був якийсь суп. Потім не могли й згадати який. Ковтаючи, особливо не смакували і не придивлялися. Коли Юрій взявся за другу страву, з чималеньким шматком м’яса, наштрикнув його на виделку, взяв до рота, а воно. як шкураток: вкусити не можна було, жувати — й поготів. Йому ж, як на гріх, м’яса забажалось. А тут сусіда по столику відволікав якимись розмовами. Та Юрій, дивлячись на нього, своє робив — намагався відкусити з виделки тугий шматок. Але він ніякому кусанню не піддавався! Соловейко підняв голову вище, щоб глянути на співбесідника і на мигах погодитись з тим, що він каже. А шматок ж усе ще відкусював, щосили тягнучи виделкою від себе. І тут шмат вислизає з рота, виделка у руках спрацьовує як досить ефективне плече важеля. Відтак той шмат зірвався з виделки і полетів (так ефектно летів — аж хлопці задивились!) через усю величезну залу їдальні і…
— … Шшш-мяк прямо до тарілки з манною кашею! — дещо піднявшись з місця і простеживши траєкторію польоту смачнятини, констатував напарник Юрія —Сашко. І швиденько усівся, щоб ніхто не здогадався, звідки стався несподіваний «артилерійський» обстріл.
— А кому? Кому? — запитали інші хлопці, які поруч обідали.
— Та не знаю. Але наш «снаряд» влучив у самісіньку середину тарілки. Молочна манка з... м’ясом — чому б і ні?
— Так! Надто коли вона готувалась на молоці, розведеному водою, — зіронізував хтось.