Святі...
Вони, мов два геть незнайомі між собою монахи, які перестрілись по дорозі до омріяного Ватикану, кожен свого, – і ця зустріч обперезала їх грішно-чистими думками, мов єдиною, невидимою для багатьох, пуповиною. Пуповина єднання… Не перерізана, проте не визнана обома. Із власної, чи чиєїсь волі?! Ідуть навпомацки, величаючи одне одного піснеспівами, прикликаючи молитвами, спілкуючись думками. І… Провалюються ненароком у «віддзеркалену» підсвідомість один одного, немов у себе самого, обмацують безкінечний небачений, невисказаний, непройдений шлях обох світів. У кожного свій… Та й чим обмацувати? Та бодай своїми пучками пальців…На відстані, і обов’язково не торкаючись. На пучках пальців найбільше нервів – попробуй торкнися, і можна знепритомніти від напруги. А так - безпечніше. Але то вже не зараз – а в минулому-прапраминулому житті, коли життя мацаєш на дотик, а воно не пече у відповідь. Навіть не заструпиться опісля. І які б не виростали на їх шляху терикони провин (заструплені доторки?) – вони їх долають, бо ж обперезані тією міцною пуповиною. Правда, кожен самотужки долає, так, як вміє, так, як навчився у тім життю, в якім ще не було її…Чи його…А досвід спільний – це щось окремішнє. Він надто сильний, аби дозволити промовити собі зайві виправдовування чи нарікання. Вона надто слабка, аби не дозволити собі їх вигадати. Комусь, чи одне одному, чи собі на самоті. Діалоги-діалоги… Крізь час, крізь відстань, крізь непереплетені долі, проте дивовижним чином все ж – з’єднані. Проте, ані час, ані досвід, ані доля, ані панянка Випадковість не запитують в них, чи можна міряти межу дозволеного аж такими вчинками…А якими? А такими …
Хоча ні, одного разу таки дорікнув, проігнорувавши магічну силу незвинувачень, мовляв «не треба вдавати із себе святішу за Папу Римського». Так і з’явилася на карті її душі маленька країна, населення якої складало лише двадцять пучок пальців, із неіснуючою досі для неї назвою «Нецнотливий Ватикан»…
