Водохреще
зі спогадів Ольги Шалапи 1930 р. н
Дзвони Куцівського храму ввечері дзвеніли так дзвінко - на мороз. Їх було чути на всі чотири сторони села: Баланівці і на Реп`яхівці, на Лукіївці і на Гарбарівці. А там, через Перепеличкин яр і до Заячківки, де стояла батьківська хата. Храм було видно з наших сіней. Особливо гарний він був коли за його куполи зачіплялося вранішнє сонечко, або коли над ним сяяла перша вечірня зірка.
Я ще сковзалася на ковбані, коли мене покликала мати вечеряти. В хаті пахло узваром, м’ятою, в печі потріскували вербові цурпалки. Матінка застелили стіл білою скатертиною, вишитою по краях мережкою з виноградними узорами. На стіл поставили голодну кутю, внесли з льоху квашеної капусти, огірків, яблук. У печі умлівала гарбузова каша до молока, на лежанці замоталися у рушник казанок з муньдєркою. Батько занесли чотиригранну, із синього скла, бутилку медовухи. Я потай завжди мріяла, щоб вона ненароком розбилася, як часто сварилися на неї мати, то я б бавилася тими скельцями, як найбільшим багацтвом. Ніхто до столу не сідав, всі чогось чекали. Ось загавкав Сірко, клацнула клямка і в хату з морозним повітрям принесла освячену вечірню воду баба Дядина. Мати взяли в тітки бідончик з водою, перехрестившись відлила в кухоль води, дала всім по черзі надпити. Сама ж декілька крапель вилила собі на долоню, вмивши нею обличчя, провела посміхаючись по ще не зморшкуватій шиї обперезаній декількома разками коралів з дукатами. А потім це святеє дійство перебралося до кухні: лилося в борошно, з якого магічними жіночими рухами місилося тісто на коржі, та на галушки з часником.
- А що третій празник, святе Водохреща – радуйся! Ой радуйся земле, Син Божий народився – затягнула матінка дзвінким голосом.
- Ой, Морозе, Морозенко, йди до нас кутю їсти. А якщо не йдеш, то не приходь ніколи морозити мою птицю, пшеницю і усяку худобицю.
- Христос охрестився! - привіталася баба Дядина до всих.
- В річці Йордані, від Івана! – обізвалися всі, кланяючись старшій в роду.
В 1938 році до церкви ще люди ходили, особливо на Паску, на Маковія і на Йорданю, коли воду святили на ставу. Я пам’ятаю той ранок 19 січня 1938 року, бо я вперше, та й мабуть і в останнє бачила те дійство. Ранок був казковий – все навколо було покрите інієм. Пухнаста біла ковдра стелилася по землі, все виблискувало на сонці с іскрами та діамантами, переливалося яскравими блискітками. Кожна гілочка була вбрана в біле мереживо і сріблястий бісер. Хатинки були схожі на снігові бабки, тільки блимали віконицями, наче оченятами, та білим димом, що підіймався високо в небо, ніби хотіли зєднатися з душами родичів, що пливли Чумацьким шляхом. Та ще більшим дивом було коли ми з сестрою спустилися з Лукіївки до ставку. На білому дзеркалі плеса стояли дванадцять різнокольорових льодяних хрестів. Казали, що їх поливали і квасом, і чорнилом і зеленькою. Посередині був стіл з льоду, а біля нього ополонка у вигляді хреста. Люди збилися купкою біля манаха, стали і ми біля них. Поставили бідончика з водою, запалили свічку. А навколо було все таким казковим, як ото в казці «12 місяців»: все біле – верби над водою обвішані сніжною павутиною, земля, небо, люди. Пахло ладаном від батюшчиного кадила, та воском від свічок. Матушка співали псалми, батюшка освячував хрестом воду, а потім цією водою і нас. Люди тупотіли з ноги на ногу, а що ж ти хочеш - хрещенські морози. Раніше такі були зими, що о - го - го, не те що зараз: льоду - по лікоть, снігу – по пояс. Та коли всі стали вже розходитися - сталося чудо. До ополонки підійшов чоловік весь у білому: біла лляна сорочка, білі штани, від інею білий чуб і босоніж. Скинув з себе всю одежу і шубовснув у воду. Всі давай тікати звідти.
- Блаженний! – казали старі баби.
- Русалко! – прозвали діти.
- Тогдось, Степана Осьмачки, що на Рудій жив син, - говорили жінки.
- Ось так і я вперше побачила його. Як би ж я знала ким він стане…
Мудрість приходить з болем у серці.
Розібрали печі, провели газ – та тепліше в хатах не стало. Викорчували батьківські яблуні, тільки об полин чіпляється років павутиння - та немає кому й пісню заспівати. Відбудували зруйнований храм – та не навчилися ми молитися. Заріс очеретом той став, що праведні душі очищав, бо ми грішні закидали камінням цілющі джерела наші, яким був і наш земляк Тодось Осьмачко…