Пташка і Вітер
Для кожного свій час, всьому пора своя.
Ще, ніби, вчора тут шуміло літо,
Квітчастий килим червень розстеляв
З ромашок та кульбаб росою вмитих.
Галявина в гаю зеленою була,
Співали пташечки різноголосі,
Неначе вчора лиш калина відцвіла
Й дозріла вже - настала пізня осінь.
Ту золоту красу, що принесла здалік
Сховала у свої тумани сині.
І знов, як кожен рік і, як було повік,
Птахів сердешних проводжала в вирій.
Наказувала їм летіти за моря,
Нести пісні свої за океани.
Хай доти гріє їх невидана земля,
Поки весна удома не настане.
Коли ж утомить зір краса чужих країв,
Як туга від розлуки доконає,
Повернуться вони до рідних берегів
І ще дзвінкіш від щастя заспівають.
Нескоро свій привіт пошле весна птахам,
Не всі зуміють долетіть до свята.
А перший морозець їм уночі сказав:
"Попереду далеких миль багато"…
Їх осінь проведе за обрій із слізьми.
Прощатиметься так, немов з дітьмИ своїми,
Аж серце защимить, погляне сумно вслід
Циганськими пророчими очима.
ІІ
В крилатій у родині,
Де молоді й вожак,
Жила собі пташина
І міркувала так:
"Я маю маму й тата,
Братів, сестер і дім.
Мабуть я найбагатша
Й найщасливіша в нім.
Та як я можу кинуть
Мій найрідніший ліс,
Де кріпли мої крила,
І де мій батько зріс?
Летіти я не хочу
В краї чужі мені,
Де спекотливі ночі
І безкінечні дні.
Та зрозуміть не важко -
Зима на жарт не йде.
Від цього серцю тяжко,
Воно ще ж молоде".
Отак міркуючи, літала
В усі куточки дорогі.
Прощалась з лісом, де зростала,
Із полем, гаєм, рідним їй.
Була вона вродлива й ніжна,
А очі - спокій, глибина,
Озера сині дивовижні,
Не очі - просто дивина!
Любила верби, що над ставом,
Їх невибагливу красу.
В свободу вірила і в правду,
В кохання, щастя і весну.
У справедливість не зухвалу,
У щирі дружні почуття.
Прекрасна мрійниця не знала
Всіх несподіванок життя.
В випадок вірила щасливий,
В казкові диво-чудеса.
І зачаровано-мрійливий
Дарила погляд небесам.
Печалилась не голосила,
У зустріч вірила нову.
Прощаючись, усім носила
Серденька часточку малу.
І час, здавалось, зупинився,
Коли прощалась з джерелом,
Коли калинові намиста
Тремтячим гладила крилом…
Коли ж додому повернулась,
Вже кілька довгих днів пройшло.
Як до сестер й братів звернулась,
Нікого поруч не було.
Не зачекали, полетіли…
Всіма, хто був у цій сім`ї,
Ризикувати не схотіли
Із-за пташини однії.
Печаль собою все накрила,
Отямитися не могла,
Лиш: "Полетіли, полетіли…"
Із пульсом билися слова.
ІІІ
Дерева, мов мерці стояли чорні й голі
І мертва тиша все заповнила поволі…
Та раптом тишу ту печальну та врочисту
Порушив хтось такий на вихор схожий бистрий.
Цей красень був стрімкий, веселий повний сили,
Міцний і з тим легкий, прозорий, синьокрилий.
Здивований він був та все ж вклонився чемно
Пташині і сказав: "Вас знать не маю честі.
Що осені сюди я прилітав постійно,
Спостерігав красу і плин часу невпинний.
Із листям золотим, поглянь, у землю кануть
Роки, що наші більш ніколи вже не стануть.
Та тільки, що це? Я сліз бачу дві краплини.
Невже так засмутив твої озера сині
Словами, що життя несеться без зупинку?
Відкрий вуста свої, вділи мені хвилинку.
Раніше я тебе ніколи тут не бачив.
Скажи ім`я своє й чому так гірко плачеш.
Відкрий, чи є в біді твоїй моя провина,
Красунечка така страждати не повинна!
Богиня вроди, ніжності й покори,
Чеснот земних і мовчазного горя.
У тебе ж кожна, мов вогонь, горить пір`їна.
Ти, певно, в птаха зачарована царівна.
Так розчаклуйсь, сумні думки полиш!
Чому всміхнулася, як в сні й мовчиш?"
А пташечці здалось, що навкруги весна,
Слова ті ніби сонце засвітили.
На чорних гіллякАх побачила вона
Зелене листя й квіти серцю милі.
На мить пташиний хор у сотні голосів
Заполонив весь ліс і душу, що страждала…
Сказала: "Вдячна я за кілька теплих слів,
Для мене це, повір, ніяк не мало!
Від зради підлої я тяжко захворіла,
Усі покинули й без мене полетіли.
Невже мені насправді помогти
І змогу маєш, і палке бажання?
Від сну, що смерті брат мене ти розбудив,
Дай відповідь же на моє питання!
Скажи мені, хто ти на бистрий схожий вихор -
Моєї хворої лише уяви витвір?
Чи все ж таки насправді ти існуєш
Й покинуту пташину порятуєш?
"Я - Вітер! Вільний я, ніхто мене не гнІтить.
На цих просторах я і пан, і цар!
Лише для мене тут сніг пада, сонце світить
І, я зжену твою невичерпну печаль.
За що б не взявся я, зроблю як слід, повір.
Не бійсь мене й біду свою мені довір.
Ти ж придивись до нас, ми ж наче брат з сестрою,
Доволі спільного ми маємо з тобою:
У мене крила є і ти також їх маєш,
Невже в мені свого ти брата не впізнаєш?
Невже беззахисній пташині не потрібний
Товариш відданий, стійкий і вічно вірний?
Мороз лякатиме тебе - така вже вдача,
Від страху й холоду душа нехай не плаче,
Хай серденько твоє не кам`яніє,
Я обгорну тебе крилом і відігрію.
Мені теж важко, як тобі, і я не хочу,
В одинці скніти в дні ясні і в темні ночі.
Дозволь тепер мені й повік тебе любити,
Із неба зорі діставать й тобі дарити.
Намисто гарне з горобИни я змайструю
Й, на заздрість всім, тобі сердешній подарую.
Скажи, я допоміг твою біду забути
І знову до життя обличчям повернутись?"
"Підтримав ти мене, спасибі, вітре друже,
Та, знаєш, взимку ліс холодний, лютий дуже.
Боюсь, крило твоє міцне не зовсім досить,
Щоб ми могли удвох зими тортури зносить.
Тому повинна я одна податись в вирій
За гори, за ліси, і за тумани сірі".
"Пташинонько-краплинонько, подруженько моя,
Не знаєш ти доріженьки й суворого життя.
Ти молода, довірлива, у крилах не міцна,
До сонячного берега не долетиш одна.
Послухай друга мудрого, що відданий тобі,
Лишайся вдома, милая, на батьковій землі.
Удвох ми подолаємо хоч би яку біду.
Кажу отак, бо знаю це - тебе не підведу.
Від холоду нагріємось, від голоду врятуємось,
А від нудьги - розважимось, умію я усе.
Побачиш, протримаємось і зиму прогодуємось.
Зі мною не загинеш ти, зі мною пронесе!"
"Ну що ж, юначе, рішення скажу тобі своє:
Лишаюся, повірила у слово я твоє.
Ніколи друга вірного у мене не було,
Ніхто не підставляв в біді своє міцне крило.
Що Бог дає - на краще все, говорять не дарма!
Нічого в світі кращого, ніж друг, мабуть нема.
Якби біда не трапилась, то й щастя б не було
І серденько покинуте одне б не розцвіло!
Не можу я повірити у радість у свою,
Неначе все наснилося, неначе досі сплю.
Вже думала не виживу й змирилася із цим.
Життя, бач, повернулося враз боком не таким
І наді мною зжалілись, мабуть, усі святі.
Чекала смерті, матиму ж деньочки золоті.
Від самоти втомилася, з тобою розділю
Велике ніжне серце я і душу всю свою.
IV
В танку, що щастям сповнений,
Біля крила крило
І серце біля серденька,
Повік отак було б.
І гордість біля радості,
Надія з вірою,
Романтика із ласкою,
Любов з довірою.
Відповідальність з ніжністю,
Неміряним теплом,
Свобода разом з вірністю,
Із чуйністю й добром.
На них дивились з заздрістю
Берізки молоді.
Лиш сивочолий дуб казав:
"Не статися б біді."
"Дідусь забув своє, -
Сміявся з нього вітер,
Лиш в молодості є
Ці неповторні миті!
Можливо все життя
Я до кохання йшов
Й нізащо не віддам
Його, коли знайшов.
Я в гори полечу
Й гукну з висот крутих,
Щоб кожен тут почув
Закоханих палких.
Нехай узнають всі,
Що радість ця навіки,
Назавжди разом ми -
Це я кажу вам, Вітер!
Любові промінець
Нам в холод гріє душу,
А пісню двох сердець
І вибух не заглушить!"
Дощем рясним обвінчані,
Крильми обійнялись,
Вогню любові вічної
У вірності клялись.
Сміялись та купалися
В туманах, як в шовках.
Слизький від себе гнали геть
Перед майбутнім страх.
У небо з діамантами,
У сяйво зір ясних
Вони здіймались в захваті
Й не помічали їх.
Та час летить стрілою.
Вже випав перший сніг.
Все рідше над зимою
Лунає Вітра сміх.
"Що, Вітер, непокоїть
Тебе відкрий мені?
Я сонцем над тобою
Засяю у пітьмі.
Ти може зранив крила,
Літать не маєш сил?
Так я для тебе, милий,
Не пошкодую крил.
Як невеселі мислі
Засіли в голові -
Дзвінку весняну пісню
Я подарю тобі.
Чи душу ти зимою
Захолодив свою?
Я пухом та травою
Гніздечко застелю."
Та погляд друга був
Холодний, наче іній.
Мов камені, слова
В "озера" впали сині…
V
"Мені тут не цікаво стало, досить,
Я був з тобою майже цілу осінь.
Разом з теплом у безвість полетіли
Мої медові сни й трояндові надії.
Від мене жертви вимагать не маєш права.
Чи ж мені личить пропадать отут безславно?
З новими друзями співати гайда в гори,
Не хочу знати я турбот і бачить горя,
Бо серце лагідне моє не в силах буде
Дивитись, як мороз тебе до смерті студить.
Душа тонка моя, мов лід весною, й ніжна
В величні гори прагне, де вершини сніжні.
То для розваг височина і для кохання.
Прощай і прошу приховай свої страждання.
Чому озера сині враз твої змутніли?"
Пташині ж вірити у це було несила:
"Якщо це жарт - не смій отак ти жартувати!.."
Розсердивсь вітер і не дав їй доказати:
"Мовчи! І витри зі щоки сльозу солону.
Я - друг твій, значить поважай мою персону.
Зимуй й ніколи більш мене не клич не треба,
Не розраховуй не прийду, втомивсь від тебе.
Я другом вірним був тобі часУ багато,
Але це втомлює мене, я сили втратив.
Не згадуй лихом та бувай сама, як можеш!
МабУть своє мені "прощай" сказати хочеш?"
"Чи дуже хочу я цього, повір, не знаю.
Щасливий будь, відвертий будь тобі бажаю.
А ще таких товаришів тобі я зичу,
Котрі злетяться помогти, коли покличеш.
Іще, щоб зрячими були і не глухими,
Щоб їх дурити ти не зміг, а потім кинуть,
Щоб не скалічив ти душі більш ні одної,
Щоб зрозумів, що винен був і заспокоїв
Своє сумління ділом праведним й корисним,
Бо кажуть світ хоч і великий, в ньому тісно.
Від слів твоїх моє серденько застогнало.
Мабуть не так пекло б мені хоч й сонце впало б
У ліс. Й не так би боляче було,
Як блискавиця вдарила в чоло.
Казати не боюсь, бо знаю, що загину:
Твої слова були, неначе постріл в спину.
Та ніби вчора я інакші чула речі,
Вони в біді моїй такі були доречні.
Так довго в голові луна все відбивала
Слова, яких колись так прагнула й чекала:
"У мене крила є і ти також їх маєш,
Невже в мені свого ти брата не впізнаєш?
Невже беззахисній пташині не потрібний
Товариш відданий, стійкий і вічно вірний?
Мороз лякатиме тебе - така вже вдача,
Від страху й холоду душа нехай не плаче,
Хай серденько твоє не кам`яніє,
Я обгорну тебе крилом і відігрію"...
Не відігрів - зкосив життя мого стебельце
Серпом, котрий зробив з свого твердого серця.
Ти зовсім друг не той, котрий мені потрібний,
Можливо, відданий, стійкий та вічно ВІЛЬНИЙ!
Від обіцянок ти звільнив себе сьогодні,
Ти відданий, мов Богові, своїй свободі.
Тебе любила я, неначе друга, брата.
За сліпоту мою така гірка розплата.
Для мене, Вітер, був ти більше, ніж коханий.
А маску з себе здув - лиш боягуз поганий.
Страждало тіло з холодів та я не вмерла,
Від зради ж у мільйон разів болить нестерпніш.
Любити вмієш ти? Я згодна, бо кохаєш
Себе самого так, аж розум утрачаєш.
Твої слова палкі, завзяті пам`ятаю.
Вони і досі у душі моїй палають.
З такою силою вони у ній горіли,
Що не зігріли моє серце, а спалили.
Нестерпно рана ця болить і кровоточить,
Я з нею не переживу морозні ночі.
Мені аж очі залива та кров гаряча,
Душа розтоптана, а я - глуха, незряча.
Все, більше слів нема - у горлі закипіли".
Сказала це вона й злетіти захотіла.
Колись легкі, мов пух, важкі зробились крила,
Неначе приросли до них крижані брили.
Та вітрові, що чув здалося тільки смішно,
Він засвистів, загув й Пташиноньку залишив…
Поволі вечір з гір спустився на прстори,
В криваві очі їй жбурнув пекучі зорі.
VI
Біль пересиливши, крила розправила,
Подумки шлях свій життєвий оглянула.
Зломлена, зранена сили знайшла в собі.
В небо здійнявшись, у ночі розтанула.
Лише за обрієм тінь замаячила
Серцем чутливим колись обдарована.
Пісні не чула і світу не бачила -
Не зачарована, а розчарована.
В білому світі існує здавалося
Зрадницький тільки вітровий свист.
Серденько крихітне знов надірвалося,
Очі заплющила й каменем вниз…
Сосни у танці сумному хиталися.
Ліс занімів, все мовчить навкруги.
З Пташкою тихо і ніжно прощалися
Друзі її іїї вороги.
09.11.95 рік
.gif "{#}")
