В лещатах «стімпанку»
Зворотній відлік часу –
твоя кишенькова шибениця.
Стрілка шматує життя: «Тік-так, тік-так, тік-так».
І мить існування всує,
здається безглуздою, хибною,
а бомба в тобі – кимось добре спланована тактика.
І ти вибухаєш! Увесь!
Яскраво! Іскристо! Розгублено...
Цвяхами, пелюстками квітів, дрібними гра́нулами.
Немов персонаж вестерну,
летиш, закопиливши губи,
і кулями в просторі створюєш
голограми.
А бомба в тобі – то твій спусковий гачок,
твій лакмусовий папірець,
твій каталізатор,
твої іменинні свічки – надувай щоки!
А бомба штовхає вперед –
не звикати до за́тишку!
Мотузки сплітаються в петлі –
тобі і уявному другові.
Всміхніться востаннє, зближаючи стелю з підлогою.
Але не впускають до Пекла.
Хто там побував – тому вдруге
не можна туди увійти під старим логіном.
Всміхаєшся від безвиході.
Заходишся диким реготом.
Ти радо спалив би Пекло, заливши солярою.
Та там позвикали до звихнутих
і палять траву під реггі.
Безсилі, ба навіть, в божественній канцеляріі!
Тобі б, як простому смертному, –
швидкого фіналу і спокою;
пливти дзен-буддистською хмаркою понад степами.
В приміщенні «метр на метр»,
з обличчям сумного слоупока,
ти – раб Франкенштейна,
опудало в стилі «стімпанку».
© Кучеренко Олександр
[/font]
