Виклик мавки-втікачки
Безглузда затія – цей список всіх мавок відловлених,
Що вирвалися на волю й законом приречені.
Я в ньому – остання.
На фото – обличчя знекровлене.
Вкінець помістили – то, значить, вважають безпечною.
Але не про місце чи номер у списку я думала,
Коли відчувала той холод залізної клітки,
Коли мої подруги падали, газом зачумлені,
Що в тихому лісі нічному з’явився нізвідки.
Тоді навіть ранок вжахнувся тій бійні кривавій,
А десь в кабінетах всміхалися ситі мармизи,
Які влаштували на мавок жорстоку облаву
З метою забрати масив предковічного лісу.
А потім – як сон: на руках, ніжно листям леліяних,
Із сірою заздрістю заскреготали «браслети».
Сказали чому – заборонено зіллячко сіяти
І лісом просторим відроджувати планету,
Ховатись в дерева, гуляти стежками дикими,
Лякати мисливців, пташкам дарувати свободу…
Сміття ми і нечисть, не гідні бодай навіть дихати
Повітрям земним, що лише для людських народів.
Образливо якось – безпечна я стала? Остання?
Та перша отямилась! Перша розбила ту клітку,
А потім ще – сотні, що стали Катрусями й Танями
І розлетілись непізнаними по світу.
Лиш я зосталася. Ховалася цілу осінь,
На сірі змінилися очі мої малахітові,
По вулицям тим же ходити мені довелося,
А ще – уявляєте? Тим же повітрям дихати.
Весною в пеньках оживуть життєдайні соки
І навіть до мавок повернуться їхні сили.
Відроджу всі пагони – чули, мармизи жорстокі?
Ви знищили ліс, але мавок останніх не вбили.
