Ганна Коназюк Замріяний каштан
Вдягнув каштан рожеві окуляри,
Занурив погляд у п`янку блакить!
Біжить струмочком щастя в капіляри,
Рум`яноцвіттям пишний чуб шумить.
А ми, каштане, очевидно схожі -
Замріяно блукаєм поміж хмар...
У скроню пальцем крутять перехожі,
На плечах несучи думок тягар.
Тобі гудуть строкаті бджоли пісню,
А джміль умився краплею роси.
Ну, так. Буває дуже сумно, звісно.
Та гріх пройти й не вгледіти краси!..
Київ, 11.05.2015
17.05.2015 06:04 Георгій Грищенко => © |
 Чудовий вірш. Натхнення Вам! |
12.05.2015 10:05 Олена Вишневська => © |
 Ніколи не бачила рожевих каштанів.... Краса квіткова і твоя віршована)))) |
12.05.2015 08:28 Тетяна Белімова => © |
 Ти знаєш, Аню, я завжди вважала, що світогляд людини - це такий своєрідний калейдоскоп, який в одних вихоплює зорі, відображені в калюжі, а в інших "вміст" калюжі в усьому світі. |
11.05.2015 20:01 Світлана Рачинська => © |
 Чудовий вірш, Ганно! Справді квітучий і замріяний!) |
11.05.2015 17:52 Богдана Копачинська => © |
 То точно, що завжди можна вгледіти красу скрізь, навіть у буденних речах. Гарно! |
11.05.2015 16:08 Мальва СВІТАНКОВА => © |
 Аню!) Твій вірш пробіг мені "струмочком щастя в капіляри"... |