Літній кінотеатр
На околиці міста похнюпився
літній обшарпаний кінотеатр.
Застарілий, забутий,
мов пам’ятник
тьмі та невігластву, ницій байдужості.
Перед вітром, в руїнах дрижить
як маленька дитина, покинута матір’ю.
Наче хвора душа,
у якоі колись відібрали надію –
одужати...
Час – крадій.
Час поцупив його глядачів,
всі сидіння дочи́ста зірвавши,
мов старече волосся.
Полишивши скупо
холодні кружальця зі схо́динок.
Всохла річка життя. Вже не та глибочінь.
І безсилі безглузді реванші! –
Час «просунутих» кінотеатрів
замулив її,
наче русло Ко́дими.
Зморшки стін проступили з-під шкіри цеглин,
щоб всміхнутися всім.
Та, натомість, –
покривилися густо барвистим графіті
у штучній натягнутій по́смішці.
Рани й виразки кінотеатру сягли
апогею.
Зразки анатоміі.
Повз будівлю химерну його
я проходжу щодня,
мов приречений – по́вз мечі.
Люди вдома давно приручили кіно.
І у крихітних дюймах екрану
помістилися велетні всесвітів,
всі
світові
океани емоцій!..
На уламках із тисячолітніх канонів
буденність вдягають в сакральне.
Та до фінішу
коні прогресу
навряд чи дійдуть у вінках переможців!
Уночі ж мій обшарпаний
кінотеатр
ховає каліцтва і шрами.
Він стає невпокореним големом.
Темінь
з’їдає
вульгарщину написів...
Мій останній сеанс до світанку триватиме:
кінотеатр
вмирає на ранок...
Та в сутінках
(знаю!)
почне знов на ноги,
Як велет могутній, спинатися!
© Саша Обрій.
