Плацкартний підсклянник
Ритмічність потягу в мені, як темна пляма,
вростає в дихання, пульсує вільно венами.
І чайна ложка знов дрижма дрижить в підскляннику,
немов рука, коли курок напівзведений.
Якби підсклянником я був з гарячим чаєм,
мене б тремтливо люди брали, з обережністю.
Із плоскостопістю у кроці би, ночами
нести боялися, як хліба повне решето.
І огортали би долонями дбайливо.
Ся в холод гріли,
в спеку -
спрагу тамували би.
Під вигук іноземця: "Unbelievable!"
я почувався чаклуном би і нагвалем.
Але траплялися б і зрідка уркагани,
що поливали б чай (в мені) брудною лайкою.
І засмальцьованими пальцями поганими
недбало брали би мене, мов балалайку.
Усе побачив на віку, все скуштував би.
Пекельний гнів, немов бармен, мішав би з трепетом.
Усім прощати б мав недоліки та вади,
тремтіти з холоду і від окропу репати.
Під скрипи гальм, гучні й приречено пискляві,
стрічав зупинки, ранки, весни;
нічно й денно
приносив жертву б я, лишаючись плацкартним тим підсклянником,
що віз тепло
в собі
для всіх нужденних.
© Саша Обрій
