Замало дика
Сьогодні я замало була дика,
Ні разу не пустила в світ сльозу.
І от тепер гукає ліс із вікон,
Соснову шубку розгубивши всю.
Мій любий, дорогий мій, божевільний,
Де кожен кущ мій смуток прожене!
Я – замкнена потвора, я невільна,
О ліс нічний! Не клич, не муч мене.
Вже завтра, як чугайстри всі затихнуть,
Коли русалки в озері поснуть,
Прийду до тебе, мила моя втіхо,
І виллю тобі сліз вогненну ртуть.
А зараз я – невільниця, мій рідний,
Мені скувала горло чорна ніч.
О лісу! Як же ти мені потрібний!
Не стримаюсь, тому молю – не клич…
