Старий і діти
Що поробиш, що поробиш,
Хоч й працюєш все життя,
У повітрі замки зводиш
Й бідняком йдеш в небуття.
Ще і лають рідні діти,
Що ти мрійником прожив,
Що любив пісні та квіти,
А мільйон не заробив.
А коли телефонуєш,
Ображаються що ти
Їх підколами мордуєш
Ради злої реготи.
Що смієшся ти над ними
За невміння добре жить,
Та говориш ти з німими,
Що не чують як болить
Вся душа твоя стареча
У безмовній самоті,
А доросла вже малеча
Вся в щоденній суєті.
Що поробиш, що поробиш,
Діти в тебе бідаки,
Та ти їм не допоможеш,
В тебе ж тільки копійки.
10.12, 12.
>
м. Київ, 10.12.12.
