Чорний чоловік
Вільний переклад, майже переспів 2 частина
Тих покой перекрестка.
Я один у окошка,
Ни гостя, ни друга не жду.
Вся равнина покрыта,
Сыпучей и мягкой известкой,
И деревья, как всадники,
Съехались в нашем саду
«Черный человек» С. Есенин
Милий друже, я – хворий,
Присмерковим уражений болем,
Блякне радість буття,
Не чарує природи краса…
Чи то вітер квилить
Над порожнім, знелюдненим
Полем,
Чи випалює мозок
Алкоголю пекуча роса.
Сніг, мов саван,
Застуджену землю встеляє,
Це сипуче вапно
Провіщає біду,
І дерева, як вершники,
У дозорі на когось
Чекають
Під вікном у нічному
Саду…
Мерзлий брязкіт
Кісток
Душу й серце
Тривожно стискає,
Дерев’яні їздці
В бідний мозок
Втолочують стук…
Знов у крісло моє
Чорний зайда
Нахабно сідає,
Демонструє
Лискучий циліндр
І чудово пошитий
Сюртук,
«Слухай, слухай! –
І голос його,
Наче скрегіт
(з похмілля,
з просоння?), -
Я не бачив іще,
Щоб негідник,
Подібний до тебе,
По – дурному
Страждав
Від безсоння.
Втім, пробач:
Срібний Місяць
Відкрився сповна,
Не захочеться спати
Навіть
Цнотливому клірику…
А якщо прийде раптом
Розпашіла, товстелезна
«Вона»,
Ти читатимеш їй
Свою млосну,
Та ще й напівздохлую
Лірику?
На поетів погляну –
Дивовижний їх рід:
Полюбляють рядитися
У старе романтичне
Лахміття.
Так панянці наївній
Довговолосий піїт,
Говорить про Чудові Світи,
Одночасно стікаючи хіттю.
Щоб Добра і Любові
Прославити цвіт,
У поетах завжди
Існувала потреба…
Народився
Русявий хлопчина на світ
Із очима,
Що кольору неба.
Став поет гультяєм
І забув про село,
Легковажив своєю
Поетичною силою,
І жінку, якій
Вже за сорок було,
Називав пустотливим
Дівчам
І своєю милою.»
«Досить,
Гостю Незваний,
Чорну пельку
Стули хоч на мить,
Недаремно про тебе,
Усюди недобре торочать!»
Я в нестямі, я злий,
І тростина летить
Прямо в морду йому,
Межі очі!
……………………..
…Місяць гасне.
Життя промайнуло дарма…
Знаю,
Грішним піду і непрощеним...
Я в циліндрі стою,
І нікого нема,
Тільки дзеркало,
Мною розтрощене…
