Навіщо
З циклу «Згарища кохання»
Её нельзя никак поймать.
Тщетны были бы все усилья,
Но крыльев ей нам не связать.
Из оперы «КАРМЕН»
Ти навіщо прийшла,
що знайти забажала,
Тільки осінь навкруг,
непривітна і зла,
Чорний пам’яті згар
баговиння всмоктало.
І вкриває болото
холодна зола.
За тобою усе
ясним жаром палало,
Щоб ніколи кохання
не зміг віднайти,
«Ти про мене забудь, -
на розлуку сказала,
І тихенько, ледь-ледь:
« Якщо зможеш, прости».
Жаль, що вмер я не весь,
залишилась гризота,
І маленька частинка
моєї душі
Ще чатує поблизу
любові-болота,
Давню пам’ять вона
береже, сторожіть.
Плаче дощік дрібний,
лине відчаю хмара.
«Ти почуй, зрозумій!» -
заклинаю, молю.
Вперто згарищем ходиш,
неначе примара,
Прагнеш трохи тепла,
хоч краплину вогню…
Давня пристрасть, на жаль,
не спроможна палати,
Вогку жирну золу
не займай, не чіпай,
Тільки попіл їдкий,
тільки вітер проклятий…
Не горітиме тлін,
не воскресне розмай.
Ніжні пальці твої,
наче кігті, зігнуті,
Із порожніх очей
мутні сльози течуть,
Ти болотний упир,
ненажерливий, лютий,
Все завмерло навкруг,
навіть вітру не чуть.
Десь глибоко в золі
щастя іскорка тліє.
Я на неї молюсь,
ми ж кохали колись,
Та минуле вона
повернуть не зуміє:
Наші душі давно
прогоріли наскрізь.
Спокій іскри якщо
ти посмієш порушить,
Подих твій поруйнує
любові сліди,
Вогник чистий, слабкий
він миттєво, задушить,
І жаринка кохання
помре назавжди.
