У присмерковій стишеній імлі
Пантрує ніч осінню позолоту,
Де сном духмяним стигла зваба плоду
Стікає в вітру подихи малі
Через слабкого спротиву марноту.
За обрій сонце котиться до сну,
Сповите хмар туманною габою.
Там осінь мліє пристрастю напою.
Його хмільну ігристу таїну
В ковтку не осягнути нам з тобою.
Бо провокують осені ковтки
Кленовий смак тремкого златолисту,
Що лине з губ у неба даль імлисту
І десь аж там… на віддалі руки
Мелодію нуртує урочисту.
За нею часу збуджений виток
Спливає з нот у зір разки коштовні.
А снам – зізнань намиста невимовні
Чарує ніч. Ковток… і ще ковток.
Надпий. Осінній келих знов уповні.
.gif "{#}")
