Я стою у самого підніжжя листопаду
з рубрики / циклу «Вірші/вітри минулого.»
Я стою у самого підніжжя листопаду
Й підбираю рими до твого ім’я
Холод із неба стікає у вигляді опадів
Й до горла мого підбирається спогадів
Зіткана з диму й паморозі смарагдова течія.
Я стою на порозі сонного літнього марева
Що мене кидало у різні куточки землі
Де роками формувалось твоє тіло і постава
Це твоє місто, звісно, не Берлін чи Варшава
Пошматоване коліями на пожовклому тлі.
Я стою – наді мною блакитний небесний купол
Наді мною безодня твоїх синіх, як лід, очей
Ця картина моєї свідомості такий собі ідол
Що зв’язує мереживо моїх доріг у вузол
Що нагадує контури твоїх вуст і плечей.
І навіть якби ти ніжно торкався чужих ключиць
Навіть, пішовши своєю невтоптаною стежкою,
Залишивши на мене лиш світ своїх зіниць
Дві сигарети на випадок кінця світу й інших дурниць
Й дим що біжить до неба атласною смужкою.
Я б все рівно повернувся б у це місто
І застряг би у самого підніжжя листопаду
Знаючи що шукати тебе в натовпі нема змісту
Що десь тобі на плечі повільно опада жовте листя
Й наша любов стікає із неба у вигляді опадів.
