НАДТО...
Надто довго плекала в долонях я лялечку-тишу,
Надто сильно мій спокій тебе, як вогнем, обпікав.
Надто сірою бачив мене, як налякану мишу,
Надто рано собі заховав необачно в рукав.
Надто швидко у серці моєму дощі пролилися,
Надто грізно вирують у грудях шалені вітри.
Надто пізно тобі не сказала своє " Зупинися!.."
Надто часто не слухав мене, хоч просив " Говори..."
Надто щиро відчула, що там, за спиною, є крила...
Надто довго були за плечима вони стременами.
Надто вільно я можу розправити свої вітрила,
Якщо НАДТО БЕЗРАДІСНО буде ще раз поміж нами...
19.06.15.
