Приручи... бо зима надто близько
Приручи мене, вовче, та так, як раніше нікому
Не вдавалось. Зима надто близько. Накриє стежки
Білосніжною ковдрою снігу – мені вже додому
Повертати запізно. Не схочеш, тоді на шматки
Роздери моє серце /коли я тобі не потрібна/.
Бо насправді мене вже немає /зотліли й сліди/,
Бо в мені тільки звуки печалі на вірші подібні,
Безіменні пустелі, де в квіти вбирались сади.
Бачу… погляд голодний… Ти зважуєш /справді?/ свій вибір:
Між єством хижака й океаном моїх божевіль.
Чи побачив в мені під прицілом ти звіра? /Не схибив…/
Ефемерних боїв в голові перероджений хміль.
Як заступиш за лінію пульсу, то ввести в оману
Ти себе не дозволь: там вистукує ритм часохід.
Приручи мене, доки я вітром над степом не стану.
Приручи мене, вовче, як війни покличуть на схід…
.gif "{#}")
