Дивовижне маля...
Сиджу я десь у порожнечі темній,
Не бачу нічогісінько чомусь.
Й у тиші цілковитій, мов тюремній,
Так холодно, так страшно. Я боюсь.
Та ось, десь здалека щось засвітило,
Й одразу завиднівся краєвид.
Проміннячко тепла аж запести́ло,
Неначе то мара якась, приви́д.
Та бачу все так чітко, так правдиво,
Неначе це не сон і не міраж.
Це справжнє сонцесяйво, просто диво,
Неначе це кришта́левий вітраж.
Я бачу промінь світла десь здаля,
У темряві порожній, чорній-чорній.
То нове народилось там маля,
Таке іще мале, а вже проворне.
У свиті вишиваній до землі,
Де нитки чорні є, а ще червоні.
Й росте вже на маленькому чолі,
Чубок такий дотепний і шовковий.
Не видно рученят малих і білих,
Лиш свита і маленька голова.
І ніжки так невпевнено й несміло,
Ступають потихеньку у жита.
Росте маленька дівчинка потроху,
Не швидко, не по днях, а по роках.
На радість, на потіху нам і Богу.
Ось вже рум`янець має на щоках,
Волоссячко русяве, ніжне-ніжне,
Вже виросло до пояса в косі.
Маля таке наївне й дивовижне,
Що скупане у вранішній росі,
Вже виросло дівчам у юнім віці,
Не знає з ким усе таки їй буть.
Той квітку подарує, а той вівці,
Та все ж, не у дарунках щастя суть.
Вона шукає доброго у мужі,
Хто лад у хаті рідній збереже,
Щоб був міцний, хоробрий він і дужий,
Щоб добрий, мудрий і не крав чуже.
Все ходить, все тиняється по світу,
Косу свою іще не розплела,
Та вже усюди має свої діти,
А мужа й досі гожого нема.
Україна, 01.11.2015 р.