Вона
Вона згубила всі обличчя-маски,
Холодний вітер шепотів удачу,
Вона не вірила ніколи в казку,
Ніхто не бачив, як вона десь плаче.
Крига на річці поки ще не скресла,
Цей дзвін весни її вже не будив,
Якщо казати повністю і чесно,
Вона вже не чекала навіть злив.
Її рука торкалась ніжно-білих зорей.
Ноги ступали в неземній блакитті.
Усі казали, ніби світ цей хворий,
Вона ж мовчала, гублячись у митях.
Коли світанок їй бринів морозом,
Її душа здавалась крижаною,
Нема з вітрами її сміху разом,
І світ закривсь туманом-пеленою...
Коли вона стояла над рікою,
З моста дивилась тихо в далечінь,
Її вітали гори там рукою,
Вона ж сміялась дзвінко із видінь.
Коли казали люди - "Неможливо",
Вона, бува, прошепче щось сумне.
І мовчки завжди вітрам говорила,
Що буде час - усе колись мине.
Ніхто не знав її як ту людину,
Але її всі знали по очах,
Вона була і чиста, мов дитина,
Носила правду на своїх плечах.
