Час вечеряти
А от тільки так взяти й подумати...
Доки я смачно вечеряю, доки гучно губами приплямкую,
віддаючись інстинктам, в обіймах звірячого апетиту, –
скільки натхненних поетів по всьому світові
ледве встигають в той час невідривно шкрябати,
друкувати, писати, комусь диктувати багатомільйонні ві́рші?
Доки я тут ретельно його пережовую,
цей коричневий, добре засмаглий кавалочок шинки, –
скільки тим часом катренів глибокого неба,
скільки поривчастих строф невловимого вітру,
скільки сліпучих праобразів мудрого сонця
викарбовується щосекунди нетлінним шрифтом
на тлі позачасся!?
Ці літери та слова
неможливо помацати пальцями,
так як можна зробити із цим дивовижним
шматком загорілої шинки,
котрий так і підстрибує з дикої радості,
прагнучи зникнути в темній голодній пащеці,
перемолотися в жорнах жорстоких зубів моїх.
А тим часом, багатомільйонна армада
витончених і натхненних поетів
дописує власні нетлінні премудрі рукописи
і схвильовані очі позиркують вбік, на годинник:
перерва, мовляв, колеги;
час вечеряти.
Ну а я витираю від жиру масні свої губи
об рукав засмальцьований,
темний, як думка злочинця.
Ручка. Папір. Влаштовуюся зручніше. –
Плямкання губ,
за вушима
багатомільйонне
гучне хрумкотіння.
А взагалі-то, жартую.
Я - сироїд.
© Саша Обрій.
