МОЯ НАЙПЕРША ЗАЛЕЖНІСТЬ
Моя найперша залежність – не цигарки, інтернет або алко.
Губи повітря густе хапали – напівпритомні рибини,
шукаючи молоко матері, неначе бджоли – нектар фіалки.
Як снігурі між морозних вулиць – підмерзлі кетяги горобини.
Груди матері згодом підмінили цинічно на харчову гуму.
Високі бильця колиски – найперший строк, наука грати за гратами.
Немов голодний хробак, що в садку перетравлює листя на гумус,
думки насилу ковтав, у той час коли брязкальця гучно гаратали.
Другий строк. Гуркіт ніг і ложок. Запіканка, чай і молочна каша.
Щеплення покірності – непокірному і колективного – несвідомому.
Спільні іграшки з пластику, гойдалка, грип, спільні шмарклі та кашель.
Безтурботність у митях коротких – з родиною, ввечері, вдома.
Утретє бувши ув’язненим, вчився вірити книгам і числам,
Вуглик власного світу ледь жеврів, закопаний в норми і правила.
Десять років – лякливі голубки, що міцно в дитячих долоньках затисши,
відпускали із болем. Мов книги – самі обростали товстими оправами.
Четвертий строк їв роки звично – гарант суспільної мімікрії.
Вселяв думки полоненим, мовляв, без чергового з ув’язнень
всі попередні їх строки – марні. З натуги спина мокріла:
мов грізні грізлі, граніти гризли, не шкодували зубів, ясен.
Чотири кола пекельних пройдено, в думках – надійні підвалини.
Вселяли заново чітку мрію в уми збентежених арештантів:
«Тяжка робота = копійка чесна». З обличчя піт хлебтали піалами.
Пустили чортове колесо – і білкам бігти не перестати.
На успіх жереб – примхливий . Та й більшості око уперто мозолить.
Здається, й сонце – то мідна монетка, закинута високо вгору.
Повітря губи хапають. Довкруг – усе ті ж, що і я, мавзоли.
Біжать за обрій. Крізь сон чую – голос матусин зі мною говорить.
© Саша Обрій.
