31.01.2011 14:52
-
815
    
  2 | 2  
 © Борода

Витоки життя

В кожної людини наступає період, коли вона починає задумуватись: чи правильно вона живе, що являє собою навколишній світ і яке призначення в ньому людини, як такої.




"Вірю, щоб зрозуміти"
Августин.

Насичене буденностями вкрай, 

Засне у ліжку моє грішне тіло, 

А що душа? У синій небокрай 

На цілу ніч блукати полетіла. 


Щоби до ранку облетіти світ, 

Щоб побувати там, де сам не зможу, 

Щоб позносити вістки "от" і "від" 

І в файли поскладать на сайти мозку. 


Прокинуся, процесори включу, 

Може й не все (як завжди) розміркую: 

Кого засуджу, а кого прощу, 

Ну а кого (пробачте) й не почую. 


Що принесе душа із вороття, 

Що назбира в киплячому ефірі - 

Вселенські тайни, нові відкриття 

Про роль світил й злощасні чорні діри? 


А може просто перекаже з вуст 

Таких же душ, що будуть там блудити, 

Слова, що їх сказав ще Златоуст: 

"Хто ти такий, щоб братися судити?!" 



Замість прологу. 


Та все ж почну, хоч хто я є такий? 

Душа вже наскладала файлів за ніч - 

Я ж не суджу, а лиш шукаю в них 

Пророцтво світу: "Здрастуй" чи "Добраніч". 


Чи є п`ять правд в п`яти материках? 

Чи є п`ять істин, і усі правдиві? 

Чи є п`ять бід, чи п`ятикратний страх 

Уже скував понівечене тіло? 


Чи п`ять богів створили оцей світ? 

Чи у п`ять вір нам вірити судилось? 

Чи п`ять епох, що ввів палеоліт, 

Нас так нічого з вами не навчили? 


Та ні, творив нас лиш один Творець, 

Одну дав правду і одну подобу, 

І біль один від зранених сердець, 

І сіль одну від заздрощів і злоби. 


Одну дав Землю і один дав хліб, 

Одне повітря й благодатну воду. 

Одну дав долю і один дав світ, 

І ненаситную людську утробу. 


А то вже ми - ділились на роди, 

На племена, держави, континенти, 

І ідолів вознесли у боги, 

Щоб оправдатись перед страхом смерті. 


Хоча і вірим в первенство Творця - 

Та і його всі різно називаєм, 

І молимось з завзятістю жреця, 

І грішимо, й від того помираєм. 


Приносим в жертву цілі ми краї. 

"Інакомислячими" звем цілі народи, 

Палають очі, ніби в бугаїв, 

Кривавою ненавистю жадоби. 


І знову з піхов витягаєм меч, 

В ім`я Отця (ми брешем!) ним хизуєм. 

А то й знімаєм голови із плеч 

І гнів Творця в безпам`ятстві не чуєм. 


"Прости нас, Боже!" - молимось затим, 

Але скажіть - хіба таке прощають? 

І от планету наповняє дим, 

Материки у водах потопають. 


"Ти терпеливий, Господи, прости!" - 

Ми на колінах просимо захистку 

В ту саму мить, як плодимо гріхи, 

Й в чужих гріхах проводимо зачистку. 


Не Бог карає - ми самі себе ж! 

Караємо невіглаством, безчинством, 

Жорстокістю, гординею без меж, 

І святу віру обертаєм в свинство! 



Сотворення світу. 


Для Бога час - поняття незначне, 

Бо і його створив разом з Землею, 

Й ніхто не знає скільки літ мине 

Поки досягне людство апогею. 


Мільйони років, може і міль`ярд 

Творив Господь те первозданне лоно, 

Як крашанку у візерунках барв,- 

Нашу планету з пилу і фотонів. 


Кожну пилинку серцем зігрівав, 

Кожну піщинку в пальцях перемацав, 

Тулив докупи весь матеріял, 

Як зодчії при зведенні палаців. 


Наперекір усяких теорем, 

Осяяний тим полум`ям творіння, 

Ваяння час нарік навіки - днем, 

Час відпочинку - ніччю й сновидінням. 


Зібрав всю сушу в шість материків, 

А води - у чотири океани, 

У лід скував маківки полюсів, 

Екватором скрізь розсадив савани. 


Створив світила на небеснім тлі, 

Осяяв Землю і теплом, і світлом, 

Посіяв квіти, трави запашні, 

Вдихнув життя в них життєдайним вітром. 


Ліпив звіряток різних і птахів, 

Тварин і риб, водневих і наземних, 

Творив усе, як лиш Творець умів, 

І розселяв усе в садах Едему. 


Лише людину зразу не створив. 

А дав Землі самій обрати царЯ, 

І споглядав хто дужчий з його див, 

І хто господар, ну а хто - бездара. 



Мільйон років до нашої ери. 


Плодивсь в зелених джунглях хижий звір - 

Печерні леви з тиграми снували, 

Ділилися угіддями навпіл 

Гігантозаврів лиш остерігались. 


Птеродактилі небо стерегли, 

В мочарах й ріках - ящурі й варани, 

Великі стада антилоп паслись - 

Буянило життя в степах савани. 


А он й мисливці. Зграєю біжать, 

І сіють жах над Одульвайськім плато, 

Оброслі шерстю, палиці в руках. 

І їх удар міцніший лева лапи. 


Немов самі вояки Сатани, 

Швидкі і дужі, чорні, низькорослі. 

Тікає звір, неначе від чуми, 

Ще більш додаючи мисливцям злості. 


А зграя, розділившись, заганя 

Котрогось з звірів в западню із криком, 

Дубинами нещасних добива - 

Влаштовує собі сніданок дикий. 


Потужні скули скреготять об кость, 

Каміння трощить черепи й кінцівки, 

Рвуть пазурі тріпочучу ще плоть, 

Шукають пащі крові живі цівки. 


З печер і джунглів сотнею очей 

Взирають звірі на тоту розправу - 

І холод в них крадеться до грудей, 

І ноги цепеніють в них від страху. 


Ото і є - господарі саван, 

Нещадні, спритні, злобні і жорстокі, 

Обглодані кістки, як талісман, 

Красуються на шиях і на боках. 


Бенкет крові триває дотепер 

І ми нераз стаємо тому свідком. 

Невже інстинкт звіринний ще не вмер 

І нових жертв очікує в задвірках? 



Від австралопітеків до неандертальців. 



Проходив час. Господь творив дива 

І любувавсь нераз своїм творінням, 

Було - часами тихо наблюдав, 

Як за життя боролись сотворіння. 


Печерний люд Землею панував, 

Уже зробив із каменю сокиру - 

Тримав в покорі жителів саван: 

І мамонтів, і шаблезубих тигрів. 


І навіть динозаври піддались 

Могутньому і воєвничім плем`ю, 

Лиш дивувались: "Де вони взялись, 

На нашу голову ті вояки печерні?" 


Ото Творець випробування шле - 

І Землю застелив льодовиками. 

Нехай, хто слабший - з холоду помре, 

Щоб залишились кращі, "самі-самі". 


Та дивина - печерний чорний люд 

Одівся в шкури звірів й хазяйнує, 

А динозаври, мамонти всі мруть, 

Й масивні туші їх вже не рятують. 


І втішився тому Господь без меж, 

В одну із злив холодних і нестерпних 

Зіслав вогонь в дарунок із небес - 

Багаттям розігрів сирі пещери. 


Взялись й самі викрешувать вогонь, 

Калити в них великі довгі списи, 

Що випущені з їх міцних долонь - 

Як сама смерть, що у обличчя дише. 


І воцарилось по усій Землі 

Те войовниче плем`я пікантропів. 

Угіддя їх аж плавали в крові 

Земля здригалась від жорстоких кроків. 


Коли вже звірів вибили ущент - 

Почали один одного вбивати, 

І їсти заживо. Творець побачив це 

І вирішив вже більш не помогати. 


Вони, чи їх нащадки, дотепер 

Блукають світом в пошуках поживи, 

Розводять війни, сіють світом смерть, 

І стали ворогами для людини. 


Сотворення людини. 


Підбив Творець всі мінуси й плюси 

Й засів творити щонайбільше чудо, 

Піддав аналізу усі свої труди, 

Придумав ймення й записав, як - люди! 


Засів надовго, бо для нас то - час, 

Для Бога то була лиш мить творіння, 

Зібрав все краще, щоб вживити в нас, 

Усі знання, й своє благословіння. 


Вселив любов, і вірність, і добро, 

Ще домішав могутність, честь і віру, 

Щоби могли боротися зі злом, 

І мову дав, щоб не ревли як звірі. 


А потім став ліпити вже тіла: 

Щоби були у всім на Нього схожі, 

Щоб лише в праці гнулася спина 

Землі на благо, а не в рабській позі. 


Вкладав в нас душу, в кожен м`яз і нерв, 

Кожну клітинку провіряв ретельно, 

Та Божа досконалість дотепер 

Загадкою лишається для вчених. 


Створив Господь спочатку мужську плоть, 

А потім, щоб не втратить того коду  

З ребра зваяв ще й пращурку жінок - 

Обом надав їм Божої подоби. 


Не вірте, що походимо від мавп, 

Бо та неправда просто убиває. 

Чому ж за п`ять мільйонів літ і дат 

Ті мавпи дотепер людьми не стали? 


Чи хоч би слово вивчили вони? 

Чи стали розумніші, чи більш гарні? 

Ні! Мавпами рожденні - не людьми, 

І в тім їм не поможе навіть Дарвін. 


Але й такі петляють поміж нас, 

Хто вірить в те, чого не оправдати, 

Плює на Віру і на Божий Глас, 

І ім`я їм одне буде - примати! 


Гріхопадіння. 


Ото зліпив Господь тоді людей, 

Дав імена Адаму Він і Єві, 

Та й закінчився Шостий Божий День, 

Що дав початок людству, новій ері. 


А Сам пішов спочити від трудів, 

Лиш наказав їм берегтись спокуси, 

А відпочине і навчить їх слів, 

Добра і правди, укріпить у дусі. 


Літами щедро пару дарував 

І відпустив гуляти по Едему, 

І ще раз твердо їх попереджав: 

"Зак не навчу - ніякого інтиму!" 


Та пращурі ослухались, дурні, 

Зірвали плід із дерева любові 

І любощам піддались, як кролі, 

Забувши заборону в Божім слові. 


Побачив те розгніваний Отець: 

"То ви вже всі тут розуми поїли? 

А забирайтесь з мого дому, геть! 

Коли повчитись сперш не захотіли!" 


Отак у нас в крові то дотепер - 

Не встигнувши ще розуму набратись, 

Як роззявляєм рота на таке, 

На що нам і даремне сподіватись. 


Не розумієм, що всьому - свій час, 

Щоб не грішить - то треба спершу знати, 

Як попеклися предки ще до нас, 

Щоб їх гріхів уже не повторяти! 


Спокута первородного гріха. 


І розповзлися люди по світах, 

Так й не пізнавши Божої науки, 

По самі вуха в`язли у гріхах 

І помирали у жахливих муках. 


Як неукам та вирватись з оков 

Своїх гріхів - жадоби, любодійства? 

З неандертальцем розмішали кров, 

Взяли за зброю: лють,ненависть, вбивства. 


Не слухали підказок від Творця, 

Самі богами вирішили стати 

І зводить вежу стали в небеса 

В Месопотамі Тигра і Євфрата. 


Ще більше тим розгнівався Отець: 

"Оце отак мені віддячать діти?" 

Розкидав по планеті, як овець 

І різномов`ям змусив говорити. 


"Допоки не осягнете знання, 

Не навчитесь як керувать собою - 

Буде висіти сеє прокляття 

У кожного із вас над головою!" 


То й пожинаєм ослуху плоди 

І ділим Землю на дрібні шматини, 

Ненависті - хоч гребленьки гати, 

Немає звіра гірше за людину! 


А уся сіль у першому гріху, 

У тім роспутстві, що його вчинили, 

Бо десь бурлить в крові печерний дух 

Неандертальця, з ким ми поріднились. 


Звірина суть під шкірою богів - 

Такі ми є, такі ще довго будем, 

Допоки не очистимось зовсім, 

Не звільнимось від чорноти облуди! 


Не насторожив нас земний потоп, 

Та й Боже милосердя не повчило, 

А в мудрості, що ще писав Езоп, 

Нам розібратись не хватило сили. 


Отак й живемо шість тисячоліть 

Та ділим світ на чорне і на біле, 

Що він вже сам від того нам двоїть 

На друзів, й ворогів закостенілих. 


Дві різних крові, як два полюси, 

Пульсують по артеріях й судинах, 

Одна - добра, і правди, і краси, 

Брехні і зла - та друга половина. 


Одною половиною грішим, 

А оправдання в другої шукаєм, 

Одною половиною летим, 

А друга у багнюку нас штовхає. 


Одна розп`яла на хресті Христа, 

А друга воскресіння вже чекає, 

Одна в молитві схрещує уста, 

А друга звабу в храмі роздягає. 


Та є такі, в яких одна з кровей 

Давно вже другу половину з`їла 

І кливаками скалиться смертей 

Жахливе відзеркалля - паща звіра! 


То ми тварини, люди, чи боги? 

Царі життя чи сірії пахолки, 

Що чистоту людську не вберегли, 

Чи безіменне плем`я полукровків? 


Шукаємо у мавпах людських рис, 

Побійтесь краще того зову крові! 

Зламаймо об коліно вієн спис 

І вмиємо ненависть у любові. 


І обернімось щиро до Творця, 

Вчитаємось у Заповіді Божі, 

Святую Віру впустимо в серця 

Й Господь простить, бо Він - Отець! Він зможе. 

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 02.02.2011 10:59   

Вітаю, португальський брат!

Вірші твої архічудові!

Вселенська правда в кожнім слові...

З повагою, Микола Чат.