Витоки життя
"Вірю, щоб зрозуміти"
Августин.
Насичене буденностями вкрай,
Засне у ліжку моє грішне тіло,
А що душа? У синій небокрай
На цілу ніч блукати полетіла.
Щоби до ранку облетіти світ,
Щоб побувати там, де сам не зможу,
Щоб позносити вістки "от" і "від"
І в файли поскладать на сайти мозку.
Прокинуся, процесори включу,
Може й не все (як завжди) розміркую:
Кого засуджу, а кого прощу,
Ну а кого (пробачте) й не почую.
Що принесе душа із вороття,
Що назбира в киплячому ефірі -
Вселенські тайни, нові відкриття
Про роль світил й злощасні чорні діри?
А може просто перекаже з вуст
Таких же душ, що будуть там блудити,
Слова, що їх сказав ще Златоуст:
"Хто ти такий, щоб братися судити?!"
Замість прологу.
Та все ж почну, хоч хто я є такий?
Душа вже наскладала файлів за ніч -
Я ж не суджу, а лиш шукаю в них
Пророцтво світу: "Здрастуй" чи "Добраніч".
Чи є п`ять правд в п`яти материках?
Чи є п`ять істин, і усі правдиві?
Чи є п`ять бід, чи п`ятикратний страх
Уже скував понівечене тіло?
Чи п`ять богів створили оцей світ?
Чи у п`ять вір нам вірити судилось?
Чи п`ять епох, що ввів палеоліт,
Нас так нічого з вами не навчили?
Та ні, творив нас лиш один Творець,
Одну дав правду і одну подобу,
І біль один від зранених сердець,
І сіль одну від заздрощів і злоби.
Одну дав Землю і один дав хліб,
Одне повітря й благодатну воду.
Одну дав долю і один дав світ,
І ненаситную людську утробу.
А то вже ми - ділились на роди,
На племена, держави, континенти,
І ідолів вознесли у боги,
Щоб оправдатись перед страхом смерті.
Хоча і вірим в первенство Творця -
Та і його всі різно називаєм,
І молимось з завзятістю жреця,
І грішимо, й від того помираєм.
Приносим в жертву цілі ми краї.
"Інакомислячими" звем цілі народи,
Палають очі, ніби в бугаїв,
Кривавою ненавистю жадоби.
І знову з піхов витягаєм меч,
В ім`я Отця (ми брешем!) ним хизуєм.
А то й знімаєм голови із плеч
І гнів Творця в безпам`ятстві не чуєм.
"Прости нас, Боже!" - молимось затим,
Але скажіть - хіба таке прощають?
І от планету наповняє дим,
Материки у водах потопають.
"Ти терпеливий, Господи, прости!" -
Ми на колінах просимо захистку
В ту саму мить, як плодимо гріхи,
Й в чужих гріхах проводимо зачистку.
Не Бог карає - ми самі себе ж!
Караємо невіглаством, безчинством,
Жорстокістю, гординею без меж,
І святу віру обертаєм в свинство!
Сотворення світу.
Для Бога час - поняття незначне,
Бо і його створив разом з Землею,
Й ніхто не знає скільки літ мине
Поки досягне людство апогею.
Мільйони років, може і міль`ярд
Творив Господь те первозданне лоно,
Як крашанку у візерунках барв,-
Нашу планету з пилу і фотонів.
Кожну пилинку серцем зігрівав,
Кожну піщинку в пальцях перемацав,
Тулив докупи весь матеріял,
Як зодчії при зведенні палаців.
Наперекір усяких теорем,
Осяяний тим полум`ям творіння,
Ваяння час нарік навіки - днем,
Час відпочинку - ніччю й сновидінням.
Зібрав всю сушу в шість материків,
А води - у чотири океани,
У лід скував маківки полюсів,
Екватором скрізь розсадив савани.
Створив світила на небеснім тлі,
Осяяв Землю і теплом, і світлом,
Посіяв квіти, трави запашні,
Вдихнув життя в них життєдайним вітром.
Ліпив звіряток різних і птахів,
Тварин і риб, водневих і наземних,
Творив усе, як лиш Творець умів,
І розселяв усе в садах Едему.
Лише людину зразу не створив.
А дав Землі самій обрати царЯ,
І споглядав хто дужчий з його див,
І хто господар, ну а хто - бездара.
Мільйон років до нашої ери.
Плодивсь в зелених джунглях хижий звір -
Печерні леви з тиграми снували,
Ділилися угіддями навпіл
Гігантозаврів лиш остерігались.
Птеродактилі небо стерегли,
В мочарах й ріках - ящурі й варани,
Великі стада антилоп паслись -
Буянило життя в степах савани.
А он й мисливці. Зграєю біжать,
І сіють жах над Одульвайськім плато,
Оброслі шерстю, палиці в руках.
І їх удар міцніший лева лапи.
Немов самі вояки Сатани,
Швидкі і дужі, чорні, низькорослі.
Тікає звір, неначе від чуми,
Ще більш додаючи мисливцям злості.
А зграя, розділившись, заганя
Котрогось з звірів в западню із криком,
Дубинами нещасних добива -
Влаштовує собі сніданок дикий.
Потужні скули скреготять об кость,
Каміння трощить черепи й кінцівки,
Рвуть пазурі тріпочучу ще плоть,
Шукають пащі крові живі цівки.
З печер і джунглів сотнею очей
Взирають звірі на тоту розправу -
І холод в них крадеться до грудей,
І ноги цепеніють в них від страху.
Ото і є - господарі саван,
Нещадні, спритні, злобні і жорстокі,
Обглодані кістки, як талісман,
Красуються на шиях і на боках.
Бенкет крові триває дотепер
І ми нераз стаємо тому свідком.
Невже інстинкт звіринний ще не вмер
І нових жертв очікує в задвірках?
Від австралопітеків до неандертальців.
Проходив час. Господь творив дива
І любувавсь нераз своїм творінням,
Було - часами тихо наблюдав,
Як за життя боролись сотворіння.
Печерний люд Землею панував,
Уже зробив із каменю сокиру -
Тримав в покорі жителів саван:
І мамонтів, і шаблезубих тигрів.
І навіть динозаври піддались
Могутньому і воєвничім плем`ю,
Лиш дивувались: "Де вони взялись,
На нашу голову ті вояки печерні?"
Ото Творець випробування шле -
І Землю застелив льодовиками.
Нехай, хто слабший - з холоду помре,
Щоб залишились кращі, "самі-самі".
Та дивина - печерний чорний люд
Одівся в шкури звірів й хазяйнує,
А динозаври, мамонти всі мруть,
Й масивні туші їх вже не рятують.
І втішився тому Господь без меж,
В одну із злив холодних і нестерпних
Зіслав вогонь в дарунок із небес -
Багаттям розігрів сирі пещери.
Взялись й самі викрешувать вогонь,
Калити в них великі довгі списи,
Що випущені з їх міцних долонь -
Як сама смерть, що у обличчя дише.
І воцарилось по усій Землі
Те войовниче плем`я пікантропів.
Угіддя їх аж плавали в крові
Земля здригалась від жорстоких кроків.
Коли вже звірів вибили ущент -
Почали один одного вбивати,
І їсти заживо. Творець побачив це
І вирішив вже більш не помогати.
Вони, чи їх нащадки, дотепер
Блукають світом в пошуках поживи,
Розводять війни, сіють світом смерть,
І стали ворогами для людини.
Сотворення людини.
Підбив Творець всі мінуси й плюси
Й засів творити щонайбільше чудо,
Піддав аналізу усі свої труди,
Придумав ймення й записав, як - люди!
Засів надовго, бо для нас то - час,
Для Бога то була лиш мить творіння,
Зібрав все краще, щоб вживити в нас,
Усі знання, й своє благословіння.
Вселив любов, і вірність, і добро,
Ще домішав могутність, честь і віру,
Щоби могли боротися зі злом,
І мову дав, щоб не ревли як звірі.
А потім став ліпити вже тіла:
Щоби були у всім на Нього схожі,
Щоб лише в праці гнулася спина
Землі на благо, а не в рабській позі.
Вкладав в нас душу, в кожен м`яз і нерв,
Кожну клітинку провіряв ретельно,
Та Божа досконалість дотепер
Загадкою лишається для вчених.
Створив Господь спочатку мужську плоть,
А потім, щоб не втратить того коду
З ребра зваяв ще й пращурку жінок -
Обом надав їм Божої подоби.
Не вірте, що походимо від мавп,
Бо та неправда просто убиває.
Чому ж за п`ять мільйонів літ і дат
Ті мавпи дотепер людьми не стали?
Чи хоч би слово вивчили вони?
Чи стали розумніші, чи більш гарні?
Ні! Мавпами рожденні - не людьми,
І в тім їм не поможе навіть Дарвін.
Але й такі петляють поміж нас,
Хто вірить в те, чого не оправдати,
Плює на Віру і на Божий Глас,
І ім`я їм одне буде - примати!
Гріхопадіння.
Ото зліпив Господь тоді людей,
Дав імена Адаму Він і Єві,
Та й закінчився Шостий Божий День,
Що дав початок людству, новій ері.
А Сам пішов спочити від трудів,
Лиш наказав їм берегтись спокуси,
А відпочине і навчить їх слів,
Добра і правди, укріпить у дусі.
Літами щедро пару дарував
І відпустив гуляти по Едему,
І ще раз твердо їх попереджав:
"Зак не навчу - ніякого інтиму!"
Та пращурі ослухались, дурні,
Зірвали плід із дерева любові
І любощам піддались, як кролі,
Забувши заборону в Божім слові.
Побачив те розгніваний Отець:
"То ви вже всі тут розуми поїли?
А забирайтесь з мого дому, геть!
Коли повчитись сперш не захотіли!"
Отак у нас в крові то дотепер -
Не встигнувши ще розуму набратись,
Як роззявляєм рота на таке,
На що нам і даремне сподіватись.
Не розумієм, що всьому - свій час,
Щоб не грішить - то треба спершу знати,
Як попеклися предки ще до нас,
Щоб їх гріхів уже не повторяти!
Спокута первородного гріха.
І розповзлися люди по світах,
Так й не пізнавши Божої науки,
По самі вуха в`язли у гріхах
І помирали у жахливих муках.
Як неукам та вирватись з оков
Своїх гріхів - жадоби, любодійства?
З неандертальцем розмішали кров,
Взяли за зброю: лють,ненависть, вбивства.
Не слухали підказок від Творця,
Самі богами вирішили стати
І зводить вежу стали в небеса
В Месопотамі Тигра і Євфрата.
Ще більше тим розгнівався Отець:
"Оце отак мені віддячать діти?"
Розкидав по планеті, як овець
І різномов`ям змусив говорити.
"Допоки не осягнете знання,
Не навчитесь як керувать собою -
Буде висіти сеє прокляття
У кожного із вас над головою!"
То й пожинаєм ослуху плоди
І ділим Землю на дрібні шматини,
Ненависті - хоч гребленьки гати,
Немає звіра гірше за людину!
А уся сіль у першому гріху,
У тім роспутстві, що його вчинили,
Бо десь бурлить в крові печерний дух
Неандертальця, з ким ми поріднились.
Звірина суть під шкірою богів -
Такі ми є, такі ще довго будем,
Допоки не очистимось зовсім,
Не звільнимось від чорноти облуди!
Не насторожив нас земний потоп,
Та й Боже милосердя не повчило,
А в мудрості, що ще писав Езоп,
Нам розібратись не хватило сили.
Отак й живемо шість тисячоліть
Та ділим світ на чорне і на біле,
Що він вже сам від того нам двоїть
На друзів, й ворогів закостенілих.
Дві різних крові, як два полюси,
Пульсують по артеріях й судинах,
Одна - добра, і правди, і краси,
Брехні і зла - та друга половина.
Одною половиною грішим,
А оправдання в другої шукаєм,
Одною половиною летим,
А друга у багнюку нас штовхає.
Одна розп`яла на хресті Христа,
А друга воскресіння вже чекає,
Одна в молитві схрещує уста,
А друга звабу в храмі роздягає.
Та є такі, в яких одна з кровей
Давно вже другу половину з`їла
І кливаками скалиться смертей
Жахливе відзеркалля - паща звіра!
То ми тварини, люди, чи боги?
Царі життя чи сірії пахолки,
Що чистоту людську не вберегли,
Чи безіменне плем`я полукровків?
Шукаємо у мавпах людських рис,
Побійтесь краще того зову крові!
Зламаймо об коліно вієн спис
І вмиємо ненависть у любові.
І обернімось щиро до Творця,
Вчитаємось у Заповіді Божі,
Святую Віру впустимо в серця
Й Господь простить, бо Він - Отець! Він зможе.