La Bohème
Дивись, оце химерою в пітьмі, згорнулася невикрита істота
Вона жива - вона живе в мені, жевріє вогником непевним і достоту -
Щоночі відправляєтся у марш, по вулицях Латинського кварталу
Долаючи замети, мов Ла-Манш, із рейок сходячи від пристрасного шалу
Серед дахів у точці номер Ікс, там де вітри зривають флюгер Вільда
Кружальцем згорнута муркоче кішка-сфінкс, карнизом прокрадаються сновиди
Там до опівночі здригаються шибки, на шабаш в бар сповзаються жебрачки
Мов у «Фолі-Бержер», картинно й залюбки, за келихом присплять чиюсь обачність.
А ми ще тут – в мансарді нагорі, в рукописів палаючому колі
Безжально страчуємо літери сирі, трапляючи в полон до них, поволі
Вже привид скрипки вистраждав етюд, і вилітає геть через закриті двері
А унизу з хмільної пащі рветься люд, і тіні душ збиваються під стелю.
В Різдвяну ніч трапляються дива, але забракло нам наївності і віри
Хоч знаємо – повернеться весна, проте для нас вона відтвориться з Ефіру
Вітрами розбивається бульвар, змивається дощем картина ночі
Та ось в тумані виникає Болівар – під вікнами, чекаючи, тупоче
Його шляхи – німі міста примар, дороги фантастичних континентів
Він вилетить у вічність крізь димар, й порине в хвилі річки Сакраменто
Тож, милий мій Рудольф, остання річ (хай що на нас у темряві чатує):
Моя душа – розжарена у божевіллі піч, що скрізь тебе від холоду врятує.
Київ, 22/11/2010
