А сніг блукав...
А сніг блукав ще вулицями міста.
Закутав холодом тепленьких днів,
Усі були. Чомусь з сирого тіста.
Блукали люди хмарно, мов зі снів.
А ти стояв, закутаний вітрами,
Мов влітку пахнув сонцем і зелом.
Яскраві очі марили степами,
А руки снули річкою й селом.
Не знаю, хто ти, чи мій дід, чи брате,
Чи батько, тільки десь в далечині,
Не знаю, чи на струнах вмієш грати,
Чи ти мій родич. Друг мій, або й ні.
Ти ось, десь поряд, рідний незнайомцю.
А я - ось тут. Сиджу біля вікна.
Всміхаюся надхмарним білим сонцям,
І не кажи, що я тепер сумна.
А небо грає маривом просторів.
А я - живу. Своїм простим життям.
Пустила в гори сльози всі прозорі,
Скажи, козаче, як буває там?
Я хочу в гори. В степ, поля широкі,
До річки чистої. Отої, що моя.
Щоб лиш зажити. Волі кілька кроків.
Стати собою, тут бо я - не я.
Тримаю хмари. А чи втримаю себе?
Втрачаю спокій, суне білий сум,
Ось бачиш - більш нікого, крім тебе.
Лиш чорне небо, і небесний струм.
Я шепчу вітру. Плачу тихо зорям.
А ти мовчиш. Тобі мовчу і я.
Не знаю, хто ти. Привітай там море.
Засмійсь зорі. Не сплутай. Та - моя.
26.01.16 - 00:15
