Його руками
з рубрики / циклу «Духовне»
Вони чули як дихав Бог:
Просто їм у спину.
Біля церкви сидів жебрак -
Рахував мідяки.
То був дядечко-Час,
Натирав кишеньковий годинник,
що з дідівської, якось,
потрапив йому руки.
По-обидва боки
сніжні сміттєві урни,
Зі скрипучої ринви скрапує
скреслий лід.
Там сто років ніхто не годує
когось задурно.
Викидають в ті урни
недоїдки на обід.
І на лавці отій, в Різдво,
хлопченя присіло,
Пожаліло діда
(Жупан геть навлет
промок).
- Дядьку, Ви, певно, тут вже сто
літ не їли?
І вламав йому скибу від хліба
свого шматок.
Повз проходило Духовенство,
було їх більшість.
У очах тих читалось:
«Грішник пропащий,
геть!»
А дідусь їм у відповідь гнів
заміняв на милість
і крізь слізні очі услід
посміхався ледь.
І мовчало хлоп’я:
- Як же так, у домі Бога,
Старець місця не має, приреклий
на вірну смерть?
А дідусь мов почув,
і тут відповів для нього:
- Бог цей хліб нам ламає,
твоїми руками. Не сердь.
Із тих пір пройшло
вже літ мабуть з п’ять десятків.
Та в святих тих стінах
угодних ніяк не знайдуть.
І ростуть їдальні і зали
із пишних статків.
І ряди безхатьків на
лавах отих ростуть.
Вже для них подачі –
по вінця багаті урни.
Псевдогорем укрившись
б’ються за вміст жолобів. -
Знов жебрак натирає
дідівський годинник безжурно.
І годує його руками сам Бог
голубів.
