Чорний художник
Я не художник. Я цього не намалюю.
Ті ніжні хмари білі. Мов в небесах птахи,
Як сутінь ранку грає, а темрява лікує,
Як чорні круки з неба сідають на дахи.
І пензлика такого у світі не існує.
Щоб бризнути блакиттю, розчинену із хмар,
Як трави всю безмежність в зелене замалюють,
І з`явиться там сонце. Холодне, мов з примар.
Я не художник. Тут бракує фарби.
Та ні, не в світі. Тут лишень, в мені.
Зелені-білі плачуть лише самотні верби.
І небо не світає в гарячому вогні.
Мені бракує фарби. Мені бракує сонця.
Злітають сині птахи, минають білі руки.
Я не тримаю барви у холоді віконця.
За вікнами знялися мов маривами круки.
Один спинився тихо, на гілку тут присівши,
Блискуче чорне пір`я прочистив знову в час,
Бездонні темні очі на вікна він підвівши
Розправив чорні крила, і стукнув в скло лиш раз.
Я вікна відчинила, поглянувши у очі
Бликитневому небі, і сонцю, мов зорі.
Злетів в кімнату чорний, зітканий ніби з ночі
Крук чорний, та в кімнаті, від кольору горів.
На плечі сів спокійно, спустившись м`яко зверху
І крила ледь розслабив, поглянувши кудись.
А барви малювались собі уже до верху,
Розбавлюючи спокій в чорняво-жовту вись.
Рука торкалась пір`я, м`якого, ніби хмари,
А небо малювалось в спокійних кольорах.
Блукали білі тіні, холодні, мов примари,
У мене ж залишився біліти чорний птах.
Крук знявся у повітря, на гілку сів лиш тихо,
Забрав собі у хмари і сум, й чужу печаль.
У небі пензлем дивним літав чорнявий вихор,
Крук зникнув серед нього, не чувши слів "на жаль".
Сміялись теплі карі, тоді сумні ще очі,
Спускався тихий вечір, шептав там щось зорі,
Злетіли у кімнату до мене крила ночі,
Цей птах був дійсно чорним. Та кольором - горів.