Оманливе золото
Чоловік, по шию закопаний в щебінь,
мовчить і флегматично кліпає очима на світ.
Мовчить і байдуже, дещо сумно, кліпає очима на світ.
Мовчить, бо слова мають бути підкріплені дією,
як банкноти – золотом.
Мовчить, бо його мовчання – і є золото.
Та й на які дії здатен чоловік, по шию закопаний в щебінь?
Хіба що мовчки вертіти або трясти головою?
Мовчки, бо його тут ніхто і ніколи не почує.
Нащо напружувати шию там, де тебе не чують?
Нащо трясти головою, як божевільний фанат року,
там, де тебе закопують по шию в щебінь?
Чоловік, по шию закопаний в щебінь,
мовчить, як самотня старезна верба з золотою корою.
Шия чоловіка – це товстезний стовбур дерева.
Густа борода чоловіка – це 700 квіток на кроні верби.
Верба не володіє вербальною технікою спілкування.
Верба лиш може оплакувати разом з дощем світ,
у якому тебе закопують по шию у щільний щебінь.
Її душа оточена териконами гранітного кар’єру,
як Душанбе – гірською системою Паміру.
Памір – це дах світу.
Світу, що закопує тебе по шию у щебінь.
Втім, ти сам закопав себе мовчки у щебінь,
глибоко пустивши в нього своє коріння.
Твоє мовчання – оманливе золото від копит антилопи,
яке щедро засипає тебе собою по саму шию,
перетворюючись на купу грузьких камінців...
© Саша Обрій.
