У ШАХТІ
з рубрики / циклу «ВАРЛАМ ШАЛАМОВ. Злотії гори»
«В шахте»,
«Златые горы»
Безцінна мить в життя марнотах,
Де збуджений до болю слух,
Коли ледь чутний вітру подих
І то захопить раптом дух.
Чи ж тим на зріст я мав відвагу,
Щоб силою плечей своїх
Обвали надважкого даху
Тримати й витримати зміг.
Цей страхітливий звід навісом,
Що наді мною затяжів,
Не втримати кріпильним лісом
Хоч і найкращого з віршів.
Лякливих рим сповзання скуте
У тріскоті на зламі строф
Усе ж слабким сигналом буде
Невідворотних катастроф.
Хтось ледь брову здійняти встигне
І добереться до нори,
Як важко вниз покрівля двигне
В страшному віддиху гори.
Моєю посланий судьбою
Під хрускоти кісток сигнал
Його притисне до забою,
Щоб уцілів від гніву скал.
І в кам’яній тій заметілі,
Порід біліший крейдяних,
Мої відчує мрії й цілі
В нездатності звершити їх.
Й тоді додасть рядкам наснаги,
Які вважав лиш міражем,
Недільним дріб’язком розваги,
А не спасительним віршем.
_
Жизнь, дорожащая мгновеньем,
Где напряжен до боли слух,
Где даже ветра дуновенье
И то захватывает дух.
Нет, не затем я рос все выше,
Чтоб, упираясь в потолок,
Паденье этой тяжкой крыши
Сдержать и выдержать я мог.
Того чудовищного веса
Свисающего потолка
Не удержать крепежным лесом
Хотя б и лучшего стиха.
Но рифм пугливое смещенье
И треск ломающихся строф
Звучит сигналом приближенья
Неотвратимых катастроф.
И кто успеет двинуть бровью
И доберется до норы,
Покамест грохнет, рухнет кровля
И слышен грузный вздох горы.
Предупрежден моей судьбою,
Где хруст костей – ему сигнал,
Он припадет к груди забоя,
Чтоб уцелеть от гнева скал.
И, стоя в каменной метели,
Белее меловых пород,
Поймет мои мечты и цели,
Мою беспомощность поймет.
И возвратит свое значенье
Тому, что звал он пустяком,
Пустым воскресным развлеченьем,
А не спасительным стихом.
