Пишу. З відразою пишу
Уявну суть у слів химері.
Чи ж олівцю я накажу
Не рвати душу на папері!
Губ порух не встигає вслід
За жмуттям плутаної злості,
Мене б облив зі страху піт,
Коли б навідалися гості.
З кутка в куток мої вірші
Никають, наче в одиночці,
Їх мушу на зусиль межі
В рядки зв’язати в болю точці.
Щоб в жовтий дім заперти їх,
У буйну кинути палату,
Де льодом марити б лиш міг,
Де більш ніж треба винуватих.
_
Я с отвращением пишу,
Черчу условленные знаки...
Когда б я мог карандашу
Велеть не двигаться к бумаге!
Не успеваю за моей
В губах запутавшейся злостью,
Я испугался бы гостей,
Когда б ко мне ходили гости.
И в угол из угла стихи
Шагают, точно в одиночке.
И не могу поднять руки,
Чтобы связать их крепкой строчкой.
Чтоб оттащить их в желтый дом,
В такую буйную палату,
Где можно бредить только льдом,
Где слишком много виноватых.
