У спогадах злітаю по-під хмари
У спогадах злітаю по-під хмари
В яскравих спалахах своїх думок.
Можливо, ти мене не пам’ятаєш,
А може, все лиш маревом було.
Плин часу невблаганний і невпинний,
Та я тобі змалюю мить оцю:
Тремтіння наших рук, як павутинок,
Від подиху з кватирки вітерцю.
Застиглі сльози в віях—чорній рамці.
Коли останній спалах зір затих,
Та блиск очей, немов у лихоманці,
І шепіт губ, гарячих і сухих.
Той мимовільний подив рано вранці,
Як ніч, зібгавши саван свій, пішла,
Мереживо, ввостаннє, з наших пальців,
І невимовна туга: «Прощавай!»
Ми підневільні пані-долі бранці.
Хай як пекло вогнем жалю нутро,
Та…ти пішов у даль самотнім старцем,
А я пішла у чорний склеп метро…
А нині я тебе зустріла… Знаєш,
Я не помітила на скронях сивину…
Так, так, авжеж, мене не пам’ятаєш,
Чому ж тоді здригнувшись, озирнувсь?
2008
