Самотній крик душі
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Ліна Костенко
Спини мене й звільни з шаленого руху
та віднайди між тисячі доріг.
А потім міцно стисни мою руку,
й переступи душі моєй поріг.
Не дай вітрам мене зламати!
Вкажи той істинний шлях до мети,
та не дозволь на путь зневіри стати.
Веди з собою стежкой доброти!
Схопи й не відпускай!
Не допускай зневіри,
без тебе втрачу рай,
життя моє лишить довіра!
Чому ж ти зупинив свій рух?
Чому? Невже не бачиш?
Хіба ти втратив найтонших порух
душі моєї? Хіба не чуєш плачу?!
Злети зі мной до неба!
У чарівну його блакить.
Збагни одне-мені це треба!
У вічність за тобой летіть!
Не відпускай! Достатньо лиш цього.
Ти не впусти і зупини цю мить.
Не відпускай! Коли дізналось серце одного,
що може й в забуття з тобой летіть…
Мені й пекло - небеса,
і гори за стежки.
Мені й пустеля - це краса,
бо поряд, знаю, будеш ти!
Сховай мене від злих годин життя,
не дай мені полинуть у безодню!
Не допусти поринуть в забуття.
Хоча з тобою там я вже сьогодні…
Не випускай мене з своїх долонь.
Прошу лиш - не зникай!
Коли я в смутку, не стій осторонь.
Будь поряд, а це вершина всіх бажань!
Херсон, 16.02.2011