Апокаліптичне
Десь у тиші лісів відцвітає весна,
В смутку в"ялих конвалій похована літом...
Гіркотою полину принишкла війна
У містичним туманом полях оповитих.
Промінь сонця світанку розпалює гніт.
Все завмерло... Лиш Мати в тривозі за Сина,
Бо в лещата сталеві затиснуто світ,
І стискається десь металева пружина,
Та, що зірветься вмить у незвіданий шлях,
Що, немов Архімедова точка опори,
Дочекалась нарешті свого важеля
Перекинути землю... Злітає угору
Щемна туга за тим, що змінилось усе...
Цей солодко-гіркий дивний смуток у грудях
За минулим, що в споминів ліг несесер,
Бо того, що було, вже довіку не буде.
Сонце зблиском трагічним кида смолоскип
На хати, хмарочоси, вігвами, дували,
І відходять у вічність про щастя думки,
Мов нікчемності осінь зів"ялих конвалій.
Ніж свячений (як звуть Його?) патрає це
Догниваюче тіло пожухлого світу.
Сходить сонце, майбутнього прото-яйце,
І в одвічності відчай виписує літер.
